дівчатка мріють, коли їм років дванадцять. Напевно. Але… — я затнулася. У мене ледве не вирвалося, мовляв, хто познайомиться з принцами поближче, той не мріятиме про них. — Ваша величносте… відверніться, будь ласка. Оберон відвернувся. І так, стоячи до мене спиною, сказав: — Давай-но тепер я розповім тобі, що сталося з нами, коли ви зникли. Ельвіра… мила дівчина, однак, чесно кажучи, і без неї ми б жили спокійно, як і раніше. Втрата мага дороги — важкий удар, я не був упевнений, що зможу вивести Королівство з біди. Але найстрашніше, Ліно, не це. Пам’ятаєш, я розповідав тобі, що в Королівстві у кожного є своє місце? Так от принцеси-наречені раптом стали зайвими. Вони вже не були нареченими. Вони перестали сподіватися, а почали ображатися, сердитися й ненавидіти — одна одну, принца, мене, всіх. Уявляєш? Я насилу застебнула штани. — Це було схоже на нарив. Іде здорова людина, сильна, раптом її ніби розпирає зсередини, і вона починає розсипатися на частинки. Так і наше Королівство. Я кілька днів не наважувався рушити з місця — чекав, що ви повернетеся, все чекав і чекав… — Але ж я не знала! — вирвалося у мене. — Я не думала… — Принц знав. Повинен був знати. Проте він, як ти справедливо зауважила, прагнув до особистого щастя, і не в майбутньому, а тут і зараз… Я що, тебе сварю? Ні ж. Я пояснюю. Потрібне було нове призначення для принцес, нова сила, яка повернула б їх у Королівство і перетворила роздратування у щось більш потрібне для подорожі… В ідеалі — знову в надію. Я пригадала, що ані вчора, ані сьогодні «високостей» я не бачила. — Ви їх зачарували?! — Ні, ну що ти. Я… словом, тепер вони члени Ордена сестер- хранительок обіцянки. — Черниці, чи що? — Не зовсім. Сестри-хранительки. — Хранительки чого? — Обіцянки, — Оберон усе ще стояв до мене спиною. — Якої? — Моєї обіцянки, Ліно. Що кожна з них отримає свого принца раніше, аніж на її скронях з’явиться перша сива волосина. — О-о-о, — сказала я здивовано. — Але ж принц… — Нічого не вдієш, тепер у мене додасться халепи — видати їх заміж. П’ять принців до певного часу — чи може щось бути простіше? — у голосі у Оберона бринів сарказм. — І ваша обіцянка повернула їм надію? Оберон нарешті обернувся. Він здавався збентеженим, це мене вразило. — Так, Ліно. Бо це ж обіцянка короля. — А якщо, — я затамувала подих, — ви не зумієте знайти їм принців, поки вони не почнуть сивіти? За сірими стінами мелодійно заспівала сурма. — Час шатро згортати, — діловито сказав Оберон. — Твій Сірий цілий і неушкоджений, іди до конюхів, скажи — я звелів… — Ваша величносте! Що буде, якщо ви не знайдете принців?! Він усміхнувся. — Та знайду я. Не бійся…
І ось я знову їхала поряд із Гарольдом у самій середині каравану, наче нічого й не було. Мені постійно здавалося, що ось-ось з’явиться Ланс, проїде мимо, стежачи, чи все гаразд, і мимохідь дасть мені нудним голосом якусь пораду. Проте Ланса не було. Я повторювала свою історію — цього разу для Гарольда. Тепер я розказувала інакше: в основному розписувала свої битви й перемоги, а Гарольд пояснював, яке чудовисько мені трапилося, які в нього звички і що воно зазвичай робить із жертвами. — …І тут воно підіймається на ноги — а це й не пень зовсім! Це така штука з очима… — Зрозуміло. Пальцеїд-пиріжник. Місить здобич лжекоренями, поки вона не перетвориться на фарш, потім витягує соки хоботком, розташованим під корінням… — Фе, Гарольде! — Ти його знищила? — Звичайно. Бо де б я зараз була? — Зрозуміло де… Ну, що далі? Коли я дійшла до поєдинку з туманною бабою, він округлив очі й тихо охнув. — Слухай… А я тебе непогано вивчив. Ну скажи — непогано? Я розсміялася. На зміну дневі надходив вечір. Караван ішов тепер не берегом, ми заглибилися в сосновий ліс. Небезпеки не було — так свідчив посох Гарольда. Мій посох залишився в Оберона, і король поки що не виявляв бажання повернути мені його. Принцеси їхали в кареті. Завіски на вікнах були щільно опущені. Наскільки мені було відомо, жодна із сестер-хранительок не хотіла розмовляти з принцом чи Ельвірою. Вони пленталися в хвості каравану. На них ніхто не звертав уваги. Тепер Гарольд розповідав мені, що трапилося з караваном за час нашої відсутності. Оберонові й магам дороги доводилося не легше, ніж мені, а може, навіть важче, адже під їхньою опікою було стільки людей! Докладну розповідь про загибель Ланса я вислухала, низько опустивши голову. — …А зараз уже недовго. Нюхом чую — десь тут буде наше нове Королівство. Можливо, вже сьогодні туди дістанемося. Ти уявляєш, Ліно, — сьогодні! — Гарольде, — сказала я тихо. — А що буде з королем, якщо він не зможе виконати обіцянки? Гарольд підвів голову: — Він тобі розповів, так? — А по-твоєму, мені не можна довіряти? — Я не це мав на увазі, — Гарольд зніяковів. —
