Просто це не для дівчаток. — Я маг дороги! — Добре, не сердься. Сама поміркуй: він присягнувся життям. Що з ним буде, якщо клятву буде порушено? — Він помре?! Гарольд засопів. — Але ж це несправедливо! Гарольд дивився вдалину. — Треба відшукати для нього цих п’ятьох принців, — сказала я твердо. — Хоч із-під землі. Гарольд зітхнув. — Якби це було так просто… Ліс розступився. Караван вийшов на високий берег. Море лежало далеко внизу. Терасами спускалися вниз зелені луги, а праворуч і ліворуч блищали у вечірніх променях сонця верхівки гір. Сурмач раптом заграв незнайому мелодію, таку пронизливу й радісну, що кожна моя волосина стала дибки. — Що це за сигнал? — Прибуття, — хрипко сказав Гарольд. — Він сурмить прибуття Королівства і кінець дороги. Розділ двадцять дев’ятий
Усе заново
Замок змінювався щосекунди. Ось він зовсім іграшковий, ніби шоколадний, з тоненькими башточками, з мереживними ґратами; ось він на очах погрубшав, посуворішав і перетворився на фортецю — твердиню з неприступними стінами, з очима-бійницями. Ось він став білим як сніг і святковим; ось його стіни набули рожево-цеглистого відтінку, а башти потовстішали, наче бочки. Ось він знову почав змінюватися: струмував у повітрі, перетікав сам у себе, поки не став природною частиною пейзажу. На фоні далеких скель, у компанії з високими соснами, в дружбі з лугами і морем — здавалося, він виріс тут сам по собі, саме такий, як захотілося природі, а якщо його не буде — світ навколо стане біднішим… Я скажено зааплодувала. Люди, що стояли навколо, покосували зі здивуванням. Я зніяковіла й заховала долоні під пахви. — Приблизно так, — сказав Оберон. Повітряний замок на мить став майже реальним, а потім розтанув без сліду. Оберон опустив посох. Люди, які до того стояли тихо-тихо, заговорили всі разом, зарухалися, хтось щасливо розсміявся. Я з жалем дивилася на місце, де ще секунду тому стояв замок — такий гарний! Це скільки ж часу потрібно, щоб побудувати його з піску й дерева, каміння й глини по-справжньому? Навколо були тільки щасливі обличчя. Навіть древній старигань (за останні кілька тижнів він ані крапельки не помолодшав) усміхався, сидячи у кріслі-ношах. Комендант набундючився від усвідомлення власної вагомості, у його руках був згорнутий в трубочку план, і він розподіляв доручення. Канцлер, навпаки, весело скинув куртку й закотив рукави сорочки — він збирався складати піч для випалювання цегли. Оберон щось пояснював начальникові варти, який став тепер бригадиром лісорубів. Стражники стояли зімкнутою шеренгою, на плечі у кожного була сокира, а у блондина, який ділився зі мною вудкою, навіть дві… Зграйкою пройшли колишні принцеси-наречені, а зараз хранительки Обіцянки. Я нишком глянула на них — та вони дівчатка зовсім, ще не скоро, мабуть, посивіють. У мене трішки відлягло від серця. — Ліно! — Оберон тепер ішов до мене. — Тобі доведеться чергувати на кухні… — він уповільнив крок. — Чи ти хочеш просто зараз додому? Я з жалем глянула на те місце, де раніше стояв повітряний замок. — А можна додому негайно? — Ну звичайно, — сказав Оберон втомлено. — Королівство засновано. Один крок — і ти там, звідки я тебе взяв… Що ти вирішила? Він виглядав чужим. І Гарольд насупився й відвернувся. Я образилася: вони обидва думають, що я отак їх кину? — Я вас покину, чи що? Вони переглянулися. Оберон фиркнув. Гарольд широко заусміхався. — Вона нас не залишить напризволяще, — сказав Оберон майже ніжно. — А кашу варити ти вмієш? — Та вже зварю якось!
Ох уже ці казани над багаттям! І нема вимикача, щоб зменшити чи збільшити вогонь. А диму, диму! А кіптява! А спробуй дотягнутися до дна — хай навіть довгою ложкою! Я зовсім зневірилася, коли на допомогу мені надійшла мати Гарольда. Вона була чудовою куховаркою: навіть те, що в мене вийшло з грудками, вона примудрилася розім’яти, а те, що підгоріло, — довести до їстівного стану. У короткі хвилини перепочинку я дмухала на обпечені пальці. Ось як буває: з мага дороги — в куховарки. Та що вдієш, якщо навіть канцлер тягає каміння,
