чекаючи ранку… Це що? Люди розступилися, і наперед вийшов принц. Він був блідий, мов привид. Долоні його стискалися й розтискалися. — Ваша величносте… — Що? — запитав Оберон із ввічливим здивуванням. Принц зробив кілька кроків і раптом став навколішки. Я відсахнулася. — Ваша величносте, — сказав принц голосно. — Я… брехав вам… і всім. Тільки я винен у тому, що трапилося: хотів заснувати своє Королівство… і обманом заманив із собою Ельвіру й Ліну. Єдиним зрадником є я, я розколов Королівство… і робіть зі мною що хочете. Він схилив голову, ніби підставляючи її під сокиру ката. Я з жахом глянула на Оберона… Король щасливо всміхався. Він здавався молодшим, бадьорішим, веселішим, він звів очі до неба, ніби закликаючи сонце у свідки його тріумфу. — Нарешті я чую хоч щось, гідне чоловіка й мого сина… Незважаючи навіть не те, що ти знову брешеш. Уставай і займися ділом. Суд ухвалить остаточне рішення, коли Королівство облаштується на новому місці. У дорогу! Усі знову розступилися, а Оберон узяв мене за руку і повів до шатра. Розділ двадцять восьмий
Кінець дороги
Із шатра на той час винесли всі похідні меблі, окрім кількох грубо збитих крісел і широкого столу, порожнього, якщо не брати до уваги глека та пари глиняних кухлів. Оберон наповнив обидва, один підсунув мені. — Тепер, коли принц нарешті зізнався… Ти розповіси мені цю історію? Детально? Кажучи так, він доторкнувся посохом до мого рукава, і від мокрого одягу одразу ж повалила пара. — Часу в нас, як завжди, обмаль… Ну що ж ти? Випий води. Я відсьорбнула з кухля. У житті не пробувала нічого смачнішого. Пара від мене все валила й валила, я стояла, оповита хмарою — мов паровоз на пероні чи примара в лазні. Мокрий одяг висихав на очах. Сухі піщинки осипалися на підлогу. Оберон ходив по шатру туди- сюди. Дивлячись на його чоботи, я почала свою розповідь від тієї миті, як принц розбудив мене посеред ночі. Я розказувала дуже детально, намагаючись нічого не забути, нічого не спотворити і не переплутати. Оберон здавався абсолютно байдужим, незрозуміло було, слухає він мене чи ні. Тільки коли я дійшла до покинутого замку и падіння з башти, він раптом підвів голову: — А зараз знімай штани і лягай ось сюди, — і прибрав зі столу глек і кухлі. Я обімліла: — Чо… Чому? Мій страх його розвеселив. — Тому що ти ж не збираєшся шкутильгати до старості, так? Що там у тебе з ногою? Давай-давай, я відвернувся… Моя сорочка все одно була довшою, ніж найдовша міні-спідниця. Обсмикнувши нижче поділ, я ледве видерлася на стіл. Оберон підійшов, присвиснув і довго мовчав, роздивляючись мою ногу. — Як ти падала? Спиною? — Я не пам’ятаю… — Пощастило, що не зламала хребта. Якого біса ти взагалі туди полізла? — Вибрати напрямок. Я побачила море… — Ой леле. Та не сіпайся ти, це ж не хірургія, боляче не буде… Розказуй далі. Моя нога оніміла. Лежачи на спині, дивлячись у сірий від дощів купол шатра, я розповідала про битву з туманною бабою, про те, як ми вийшли до моря, і про те, як принц і Ельвіра спробували заснувати своє Королівство. — Я їх одружила. Це насправді? Вони тепер дійсно чоловік і дружина? — Вони давно вже чоловік і дружина, Ліно, річ не в тому, хто їм влаштував одруження… Вони люблять одне одного й ніколи не розлучаться. Принаймні хочеться вірити. — Ваша величносте, — ризикнула я запитати. — Якщо ви бачите, що вони… ну… навіщо решта п’ять наречених? Адже це все сталося, тому що принц і Ельвіра, ну… втекли від такого життя. Їм просто хотілося бути щасливими. Оберон відставив убік посох. Я знову починала відчувати ногу: вона була вкрита ціпками. Я змерзла, мене морозило. — Ти думаєш, я цього не розумію? — тихо запитав король. Я мовчала. Вийшло, ніби я вважаю Оберона дурнішим за себе. — Одягайся… Тепер я тобі розповім. Коли ми вирушили в путь, ні про яку любов не йшлося — був принц, і було шість принцес-наречених, кожна на щось сподівалася. Ці шість надій підтримували Королівство в дорозі, ніби шість маленьких крил. Однак у дорозі всі відчуття загострюються — принц зробив свій вибір завчасно. Я просив його бути розсудливим. Я пояснював йому, чим загрожує Королівству його свавілля. Проте він слухав тільки Ельвіру… Я сіла на столі. Моя нога була вкрита пухирцями, проте абсолютно ціла. Тільки маленький шрам під коліном нагадував про колишню кульгавість. Може, Оберон його спеціально залишив — на згадку? — Ваша величносте, — я боялася того, що збиралася сказати, але все-таки промовила: — Хіба так можна — використовувати… надію принцеси-нареченої? Знаючи, що п’ять надій із шести все одно будуть обдурені? Оберон різко обернувся. Я заметушилася: — Я розумію… Королівство мусить знайти нове місце, це потрібно для загального блага, для всього світу… Але надія на щастя — адже це не дрова, щоб ними палити багаття? Оберон узяв мої штани, що лежали на спинці крісла. Штани були зовсім сухі, тільки задубли трохи від морської солі. — На, — він поклав їх мені на коліна. — Ліно, ти коли-небудь мріяла вийти заміж за принца? — Ні. Тобто так… Тобто всі
