її зраду… Кам’яний карниз зовсім звузився. Ступні могли ось-ось зісковзнути. Я глянула на горизонт… У цю мить сонце визирнуло з-за хмар, між мною і горизонтом пролягла блискуча доріжка. Долаючи жах, від якого судомило живіт, я розвела руки й заспівала, прагнучи перекричати вітер: —
На слові «йдуть» я відштовхнулася від скелі й полетіла вниз, на каміння. Вітер став щільним до неможливого і майже гарячим. І він стиснувся, як гумова подушка. Сам час стиснувся: мені здавалося, що я падаю дуже поволі. Мені здавалося, я бачу, як наближаються скелі, й хочу заплющити очі, але не можу! І ось верхівка найгострішого каменя вже перед моїм обличчям… Час зупинився зовсім. Я зависла в повітрі… Завмерла… І раптом попливла над скелями, по повітрю, немов по ковзкому, в’їждженому санками, ногами та чиїмись пальтами льоду. Я ковзала вперед і вниз, ось уже піді мною море, і я зависла над хвилями метрів за три… Я побачила свою тінь на поверхні води. Залементувала від жаху, втратила рівновагу й гримнула вниз, у море, у хвилі та бризки. Вода одразу ж натекла в чоботи, я злякалася — тепер уже тому, що тону, — заборсалася… І намацала ногами дно. У цьому місці води мені було по груди. Я стала, велика хвиля підхопила мене попід пахви, пронесла вперед і кинула на пісок. Мокра, жалюгідна, я рачки вибралася на берег — поки інша хвиля не кинула мене об камінь… У мене зуб на зуб не попадав. — Ліно! За два кроки стояв Оберон, а ще хвилину тому нікого поблизу не було! — Ти що, з глузду з’їхала?! Він вхопив мене за комір і ривком підняв на ноги. Він по-справжньому оскаженів: борода стояла дибки, зіниці розширилися, на щоках пунцово горіли червоні плями. Я злякалася, що він мене вдарить. — Збожеволіла? — він сильно струсонув мене за плечі. — Так ніхто не злітає! Так навіть я не злітаю! Так можна розбитися, ясно тобі? Це ж чортзна-що! Це самогубство! Він кричав на мене уперше в житті. А я дивилася й не розуміла, чого він хоче. Він раптом перестав кричати. Придивився. Сказав іншим голосом, тихим і хрипким: — Ліно, ти що? Я мовчала. — Ліно, — сказав він із жахом. — Ти… Він випустив мене, і я сповзла, мов дірява надувна лялька, на пісок. Король стояв наді мною. Вітер роздував його дорожній плащ. І шуміло море. І повзли по мокрому піску камінчики, які відносила хвиля. Оберон нахилився і взяв мене на руки. І кудись поніс. Я чула його кроки, дихання і бачила, як летять по небу хмари. — Ліно, так не можна. — Чому? — Бо це нерозумно. І ще тому, що людина відповідає не тільки перед собою. Про маму ти подумала? — Подумала… Я все одно до неї не повернуся. — Чому? — Бо я — зрадник. Він довго мовчав. — Ви ж самі знаєте, що я — зрадник. — Ліно, — сказав він майже тужливо. — Ти можеш розповісти мені, що сталося? — Нехай вони розкажуть. — Вони не розкажуть! Вони брехатимуть, безглуздо, по-дурному, але брехатимуть і дивитимуться наївно в очі… І тебе змусять. — Мене не змусять. — Уже змусили! Та з них ніби з гуски вода, а ти зі скелі стрибаєш… Під ногами у короля поскрипував гравій. Він ніс мене легко, ніби мені були рочків зо три. — Чому він такий? Оберон важко зітхнув, я відчула, як піднялися й опустилися його груди. — А який він? Просто хлопець. Просто слабо-вольний. Просто егоїст. Мало таких? — Не знаю. — Багато… Мені так соромно за нього, Ліно. Ти собі уявити не можеш. — Можу. Над нами пролетів птах. Король перехопив мене зручніше, я боялася поворушитися. Чи буде в мене ще шанс розповісти йому правду? — Я билася з туманною королевою і перемогла її. Він стиснув мене трохи сильніше. — Небо стало опускатися, але я не дала йому впасти… А потім вона відчинила для мене двері, начебто вхід у мій світ. У двір. Там ліхтар, лавка… Це справжнє? Чи все-таки пастка? — Не знаю, — сказав він, подумавши. — Я… ні, чесно, не знаю. Може, й пастка. — Пробачте мені, ваша величносте, — сказала я пошепки. — Я пробачив. — А Лане? — А Ланс був солдатом і знав ціну життя й смерті. Він пробачив би теж. — А ви відрубаєте мені голову? — Аякже, — сказав він із нервовим сміхом. — Ось тільки збігаю за сокирою.
У табір ми ввійшли разом — попереду Оберон, я трохи позаду. Все Королівство виступило назустріч. Дивилися жадібно, з надією — то на мене, то на короля. — Чого натовп зібрався? — запитав Оберон спокійно. — Коменданте, готуємося до відходу, знімаємо табір, сьогодні ж виступаємо, не
