Отак безславно я перестала бути магом дороги. Бо справжній маг, хай навіть маг-зрадник, спокійно дивився б у вічі судді й без трепету вислухав би вирок, яким би суворим той не був. А викручуватися, пекти раків, відбріхуватися — на це здатні тільки принци й принцеси. Хоча які ж вони високості після цього! За мною ніхто не стежив. Воно й зрозуміло: куди я подінуся? Куди втечу? Навіть якщо б захотіла? Гарольд залишився в шатрі — там тривала нарада. Натовп проводжав мене поглядами, і, щоб сховатися від них, я побрела берегом. На захід уздовж краю прибою. Мабуть, за звичкою. За два кроки від табору було дуже гарне місце. З піску тут виступала величезна скеля — вона була схожа на товстого кота, що лежить на череві й простягнув перед собою передні лапи. Придивившись, можна було навіть розрізнити котячу морду з примруженими очима. Камінь був темно-червоний, із сірими прожилками, подекуди поблискували кристали кварцу. Я зупинилася. Щось величне було в цій скелі. Кам’яний кіт мружився, дивлячись на море, і ніби казав: дурні, метушливі люди. Ось ви постарієте й помрете, і внуки ваші помруть від старості, а я дивитимусь на море й мружитиму очі. Чого варті ваші біди порівняно з моєю нерухомістю? Я підняла камінь і кинула в море. Прибій поглинув подачку й попросив ще. Я повернулася до моря спиною і поволі рушила в обхід скелі. У щілинах росли колючі трави. На чорних колючих гілочках погойдувалися білі, зелені, червоні й сині квіти. Незрозуміло, як така потворна рослина може породити таку красу. Чим вище, тим густішали квіти. Ні про що особливо не думаючи, я почала підійматися вгору, тим паче що кіт виявився дуже зручним для лазіння. Чим вище я піднімалася, тим сильніше задував вітер. Він приносив запах моря, лісу, трав — справжнісінький вітер мандрів, які для мене, на жаль, закінчені. Навколо все ширше відкривався світ — і лінія прибою, і світлий сосновий ліс на березі, і море в брижах і сонячних відблисках. Дуже швидко мчали по небу хмари. Було гарно й моторошно водночас — усе, як обіцяв Оберон. Скоро поблизу постане замок, забіліють вітрила на горизонті, з річки вигулькне русалка, а над горами пролетить дракон. Та я нічого цього не побачу. І мені стало шкода себе. Чому, власне, Королівство — хай навіть сто людей — важливіше за мене? А я що, не важлива? Іншої Ліни не буде… Хто має право порівнювати моє життя, моє здоров’я і благополуччя якоїсь казкової країни? Мене так любить мама… Я ж хороша дівчинка, хоробра, розумна, добра! Хто взагалі сміє мене в чомусь звинувачувати? Я голосно заридала, і замість жалю до себе з’явився сором. Він погнав мене вище й вище. Я чіплялася за кожну щілину, за кожен виступ, навіть за колючі стебла. Кілька разів ледве не впала. Сльози висихали, їх здував вітер, а я лізла й лізла, не звертаючи уваги ні на що, і коли я вибралася на плече котові і поглянула навколо — у мене перехопило подих. Ось вона, нова чарівна країна. Така гарна… Я всілася на камінь і обхопила руками коліна. От якби ніколи не йти звідси. Тут і залишитися назавжди. Що станеться з моїм світом, якщо я тут — у Королівстві — загину? Навряд чи Оберон не передбачив цієї можливості. Він завжди був зі мною чесним. У дорозі з магом може трапитися що завгодно — хіба це причина, щоб назавжди «заморожувати» його світ? Шкода, що я не запитала про це короля раніше. А зараз доведеться здогадуватися, переконувати себе: світ повернеться до звичного життя. Тільки мене в ньому не буде. Дуже шкода маму, та навіть вона заспокоїться. У неї ж є Петрик і Дмитрик… Минав час. Мабуть, нарада вже закінчилася. Цікаво, який нам ухвалили вирок? Хоча ні. Ні грамулечки не цікаво. Море штормило все сильніше — баранчиків більшало, а сонячні відблиски, навпаки, зникли: на сонце набігла хмара, море стало матовим і непрозорим. Хвилі розбивалися об каміння між передніми лапами кота. Плече, де я сиділа, було заввишки приблизно з дев’ятиповерховий будинок. Над кручею — уздовж морди кота — тягнувся виступ, не ширший, ніж жерстяний козирок над балконом. Якраз стежина для гірської кози. Не пам’ятаю, хто мені розповів «козину таємницю». Кіз довго вважали найхоробрішими тваринами на землі — авжеж, стрибають по камінчиках над страшною прірвою! А потім з’ясувалося, що вони просто дуже короткозорі і не бачать далі власних копит… Я встала. Ступнула на виступ. Обернулася до скелі спиною, притиснулася, зробила приставний крок. Вітер гладив обличчя. Теплий вітер мандрів. Я чомусь пригадала Ланса, який загинув через мене. І зробила ще один крок. Вниз не дивилася. Що мені там потрібно? Ну, гострі скелі. Ну й нехай. …А все-таки було багато хорошого. Був день, коли мені вручили посох. Була розвідка з Обероном. Була та мить, коли Гарольд сказав мені: «Ти справжній друг». Був сурмач, якому я затягнула рану. Все було. Є що згадати. Навіть моя перемога над туманною бабищею чогось варта. Навіть «водолази», яких я розшпурляла позаминулої ночі, варті багато чого. Звичайно, в останніх моїх «подвигах» була хоробрість, однак не було слави… Може, принц і Ельвіра здогадаються розповісти про все Оберону? І той визнає: все-таки вона була гідним магом дороги. Давайте не згадуватимемо
