вузькі щілини. Під землею були сходи, повністю затягнуті парою. Я ніколи не була в парній, але там не може бути гарячіше. Напевно, так почувається круте яйце; Уйма почервонів. Не замислюючись, стяг із себе куртку й сорочку, і знову ощасливив мене спогляданням його волохатих грудей і засмаглого округлого живота. А я наважилася тільки на те, щоб ширше розстебнути комір. Найбільше в світі мені хотілося вискочити назовні, але наш страшненький провідник уже квапив нас і окликав звідкись із глибини. Уйма рішуче рушив униз оповитими парою сходами, і мені нічого не залишалося, як затримати подих, прищулитися й, задихаючись, посунути за ним. На нижньому майданчику наш провідник завернув у коридор, потім ще раз завернув і ще раз. Ми опинилися в підземному залі. Тут було би майже темно, якби не червоне підсвічування звідкись знизу. Я розгледіла овальний і неглибокий, приблизно по коліно, басейн — прозорий, викладений кольоровими камінчиками по бортах і по дну. Щось метнулося в мене над головою і я підняла посох. Здоровенна ящірка (чи маленький крокодил?) пробігла по темній стелі, викрешуючи іскри. Вона вся — від морди до хвоста — світилася гарячим червоним світлом. Стриб — бульк — піднялася пара з басейну — дивна істота почорніла, стала мокрою, глянсовою, вискочила з води й зникла в темряві. — Так отож… — наш провідник зняв окуляри. Виявилося, його круглі очі, які так мене налякали, були лише двома опуклими скельцями. А те, що ховалося під ними, цілком могло зійти за людське обличчя — літнє, не дуже симпатичне, але цілком звичайне. У нас у школі сторож точнісінько такий же. — Так отож. Королю піду доповісти, то що доповідати? — Ліна Лапіна, маг із-за Печатки. Уйма, син Охри-Кісткогриза, лю… мій охоронець. Гуп — бульк — пшшш! Я стрепенулася. Ще одна червона ящірка впала в басейн, як розпечений шматок заліза, спливла парою, згасла й зникла. — Так і доповімо, — строго сказав наш провідник. — Тільки, цеє… магію в нас тутечки в хід не пускати! Ми народ сумирний. Якщо щось нам не до вподоби — закатаємо в лаву й утопимо в сірці. Чужого нам не треба. Так, бурмочучи, він розтанув у червонуватій напівтемряві. Ми з Уймою переглянулися.
Ми з півгодини сиділи спина до спини, мовчали й дивилися на ящірок. Іноді їх довго не було, тоді раптом одразу по кілька штук рухалися просто по стелі. Бігли — розпечені, прозорі — можна було розгледіти їхній хребет і ребра, і навіть — нечітко — нутрощі. Із шипінням плюхалися в басейн, піднімали хмари пари, вигулькували на бортик і розбігалися хто куди — звичайні чорні ящірки, от лишень дуже великі. — Уймо, що вони роблять? — А я звідки знаю? Мовчання. Булькання, шипіння, шурхіт лап по каменю. Знову тиша. — Як ти думаєш, некромант нас дочекається? — Куди він дінеться, жритраву? Він боїться. — А ти не боїшся? — Кого? — Уйма знизав плечима, аж я похитнулася. Від нього пахло свіжим потом, як у спортзалі. Не дуже приємний, але й не зовсім противний запах. Ми знову помовчали. — А чому в них так жарко? — Подобається їм. — Я вся мокра… — То роздягнися. — Не можу. Незручно. Уйма хмикнув, хотів ще щось додати, але в цей момент повернувся наш провідник. Він з’явився з темряви так зненацька, що ящірка, яка бігла по стелі, зашпорталась, зірвалася й гепнула на підлогу, розсипаючи іскри. Я відсмикнула ногу — не вистачало ще обпектися! Ящірка втекла в басейн. Чоловічок урочисто вклонився: — Наказано провести вас до покоїв. Його величність і його високість приймуть вас.
Це був справжній королівський палац, дарма що під землею. Краса навкруги така, що я на якийсь час навіть забула про спеку. І меблі, й прикраси на стінах, і статуї якихось
