королівських предків — усе було кам’яне й гаряче. Усюди горів вогонь — у щілинах, нішах і у величезних коминах. Зрозуміло, звідки нагорі стільки диму. Гарячі ящірки сиділи на стелі, як комарі літнього вечора. Їхня розпечена шкурка переливалася всіма відтінками червоного й жовтогарячого, і це виглядало краще, ніж будь-яка новорічна гірлянда. Уйма прямував серед усіх цих дивовиж, безпристрасний, як справжній дикун, і до того ж голий. Я не знала, соромитися мені його чи пишатися таким охоронцем: занадто вже красиво відсвічував червоний вогонь на його мускулистих, дзеркальних від поту руках. Нарешті ми прийшли. У високому залі горіло зо двадцять коминів (я вже ладна була задиміти), уздовж стін стояли крісла й статуї, а в центрі височіли два трони — більший і менший. Я подивилася спочатку на принца — і роззявила рот: принц- саламандра був дуже худий, чорний і абсолютно без одягу. В усякому разі, мені так спершу здалося. Розгубившись, я глянула на короля — той теж був худий, чорний і гладенький, тільки навколо голови в нього стовбурчилося сиве волосся. Наступної секунди я з полегшенням зрозуміла, що це не нагота: тіло короля було вкрите темною лускою, лускатий комір обрамляв тонку шию, над коміром стирчав гострий кадик, як у нашого фізкультурника, а обличчя була нормальне, людське й дуже величне, хоч і надміру рум’яне. Виявляючи повагу, я вклонилася. У мене вийшло щось середнє між поклоном і реверансом. Уйма, гордий дикун, тільки злегка нахилив голову. — Я дивився у вогонь, — сказав Король-саламандра, як тільки ми покінчили з привітаннями. — У мене було видіння. Ви принесли нам або велике горе, або щастя й удачу. Відповідайте — що привело вас? Я подумала, що видіння в нього надто вже універсальні: «Або дощ, або сніг, або буде, або ні». — Звичайно, ми принесли вам щастя, — сказала я якомога голосніше й упевненіше. — Король Оберон видає заміж… Отут я вперше запнулася. Мені відразу пригадалося, як я виголошувала промову перед принцом-деспотом і чим це скінчилося. Може, не варто зізнаватися, що Оберон улаштовує долю принцес оптом, тобто всіх одразу? — Видає заміж принцесу свого королівства, це дівчина небаченої краси, доброти й скромності. Король Оберон просить принца-саламандру… І я запнулася знову. По ідеї, просити руки нареченої повинні наречені. А тут усе навпаки, та ще й я виступаю в ролі свахи якоїсь, а не мага дороги. — Король Оберон, — я перевела подих, — улаштовує оглядини наречених по той і по цей бік Печатки. На оглядини допускаються тільки принци, тільки шляхетні, тільки доблесні… коротше, гідні. Король просить принца-саламандру взяти участь в оглядинах. Від цієї промови моє горло пересохло, а обличчя, напевно, почервоніло, як переспілий помідор. Король і принц дивилися на мене з інтересом. Я завмерла, очікуючи, що вони скажуть: а раптом образяться на такий поворот діла й відмовляться брати участь в «оглядинах»? Вони довго мовчали. Статуї уздовж стін завмерли, як варта, а стражники біля тронів стояли нерухомо, наче статуї. Переливалися жаром ящірки на стелі. От одна зірвалася з місця, кинулася в комин і зникла у вогні. — І які у мене шанси? — неголосно запитав принц-саламандра. Я подивилася на нього уважніше. Він був одягнений, як і батько, — від шиї до п’ят у луску. Шкіра на лиці віддавала міддю, на цьому тлі очі здавалися особливо яскравими й зеленими. Він дивився прямо, спокійно й по-доброму; я зрозуміла, що він мені подобається. — Дуже великі, — сказав я, заглядаючи йому в очі. — Тобто… Якщо ви скажете «так», ви обов’язково одружитесь з принцесою з-за Печатки. — І зможу привести її сюди? Я згадала, що із цього приводу казав мені Гарольд. — Так. Тобто… Адже їй буде добре у вашому палаці? Король-саламандра посміхнувся. Принц ніяк не прореагував на те, що я бовкнула дурницю. — Звичайно. Але за однієї умови. — Якої? — я напружилася. Принц довго дивився на мене. — Якого кольору в неї волосся? Уйма за моїм плечем переступив з ноги на ногу. — Чорне, — сказала я, пригадавши Філумену. В очах принца щось змінилося, здається, там промайнуло розчарування. — Світле, — продовжувала я без паузи, згадавши Ортензію. — Русяве, — це Розіна. — Руде… Я запнулася. Принц випрямився на троні: — Руде? — Вона що, змінює колір волосся відповідно до сезону? — поцікавився король, не приховуючи глузування. — Руде, — принц, здається, ніяк не міг заспокоїтись. — Вогненно-руде, — виголосила я, намагаючись пригадати про Алісію хоч щось хороше. Приголомшливе зелене плаття… Довга рукавичка… Намисто… Гарна дівка, що й казати, тільки бліда від затворницького життя, і ластовиння зовсім не видно. — Її звуть Алісія. — Алісія, — повторив принц, наче пробуючи ім’я на смак. — Ви не все нам розповіли, — різко зазначив король. — Зате все сказане — правда, — парирувала я. — Принцесу звуть Алісія. Вона прекрасна, розумна й добра. Вона чекає на принца-саламандру. — Батьку, — як і раніше, неголосно сказав принц, — мені треба з вами поговорити. Розділ двадцятий
Обіцянки й торги
Піт заливав очі. Мені відвели кімнату для відпочинку, досить велику й зручну, та ще й з паруючим овальним
