неглибоким басейном. От тільки дверей тут не було, а тільки щільні фіранки на вході. Спочатку я смикалася, соромилась і постійно оглядалася, чи не дивиться хто, а потім не витримала. Швидше здерла із себе весь одяг і бульк у басейн, як це робили ящірки. Вода була прохолодна! А ще вона була проточна, я виявила в одному кінці басейну дірку для зливу, а в іншому — холодне джерело. Ближче до джерела можна було навіть змерзнути, зате над стоком було гаряче, а в центрі басейну — затишно, наче у теплій ванні. Ніколи досі я не отримувала такого задоволення: плавати (точніше, ходити на руках, бо було мілко) туди-сюди чи просто лежати на воді, відчуваючи її запах, відчуваючи, як змивається противний піт, як відновлюються сили і водночас підступає дрімота. Слово честі, тут можна жити, під цими вулканами. Алісія не ображатиметься. Ящірки іноді мене лякали. Потім я звикла до їхнього плескоту й шипіння і з інтересом узялася спостерігати з води, як їм це вдається. Схоже було, що в них тут щось на кшталт сауни: розжарився на камені й бульк у воду. Особисто я була в сауні один раз. Кажуть, це зовсім не те, що парна, але мені все одно не сподобалося. А ось ящіркам подобається. Цікаво, вони це заради задоволення роблять? Чи в них робота така — вогонь підтримувати, пару утворювати, тепле повітря перемішувати? Міркуючи так, я мало не заснула, поклавши голову на сухий теплий бортик. — Ліно! Я стрепенулася. Уйма, ні крапельки не переймаючись правилами пристойності, увійшов до моєї кімнати й засмикнув за собою фіранку. — Та ти що! — я відповзла в дальній кут басейну, намагаючись поглибше сховатися під водою. — Геть! Негайно! Людожер дивився на мене круглими блискучими очима. Йому, дикунові, плювати, одягнена я чи ні. Щойно сталася подія, і емоції розпирали Уйму зсередини. — Відвернися! — вискнула я. Він неохоче відвів погляд: — Одягайся. Швидко. Пішли, щось покажу. Він не купався й не відпочивав. На його спині й плечах білою скоринкою засох старий піт. Я абияк застебнула штани. Збудження Уйми передалося й мені. Одяг прилип до мокрого тіла. Я підхопила посох, що лежав на краю басейну. — Пішли, — Уйма відсунув фіранку. Я огляділася. У коридорі було порожньо, якщо не зважати на червону ящірку на стелі. — У них не замикаються двері, — повідомив людожер. — Пішли, не бійся, тут нікого немає. — Але ж ми гості! Хіба ось так пристойно… — Тихо. Головне, щоб ми пройшли повз пост. Коли Уйма сильно хвилювався, він починав говорити, як напівписьменний дикун. Я, як і раніше, не була впевнена, що ми вчинили правильно, але Уйма не залишив мені вибору. Він вів мене впевнено, наче жив тут немало років: праворуч, ліворуч, сходами вниз і нагору. Цікаво: у них там, на островах, усі обходяться без компаса? Задушлива спека королівських покоїв залишилася позаду. Схоже, що ми були у господарській частині палацу. Тут теж було дуже тепло, але не горіли комини, не було ящірок на стелі. Звідкись із щілин проникало свіже повітря. Я хапала його ротом і носом, ніби прагнучи надихатися про запас. — Стій. Тут. Він відсунув важку штору й, пригнувшись, вліз у нішу під навислою скелею. Я загаялася, але залишатися тут одній було ще страшніше, тому я стиснула посох і пірнула за Уймою. У ніші було темно. Кліпнувши, я подивилася нічним зором, та спочатку нічого не побачила, крім широкої Уйминої спини. Людожер оглянувся, відступив убік, пропускаючи мене, — і тоді я зрозуміла, чому він так розхвилювався. На кам’яній лаві лежав Майстер-Генерал. Голий до пояса, лише в штанях. Дивився в стелю. З безволосих білих грудей стирчала голка, схожа на в’язальну спицю. Я швидко відвернулася. — Ось він, — пошепки сказав Уйма. — Наш шанс. Оберонів шанс. — Що? — Слухай мене, магу дороги, слухай уважно, — Уйма стиснув волохатою лапищею моє бідне плече. — Ми повинні його забрати. — Як… — Мовчи. Принц купився на руду принцесу, я бачив. Постав за умову: ви нам Майстра-Генерала, ми вам принцесу. Тільки так. — Уймо, — я дивилася просто в його круглі осклянілі очиська завбільшки з блюдця. — Це єдиний принц, який погодився з нами йти. Ну, майже погодився. Ми ж ризикуємо його втратити! Якщо король дізнається… — Ліно, — Уйма підняв верхню губу, оголюючи зуби. — Навіщо нам один принц? Нам потрібно п’ять! Запала мертва тиша: я затамувала подих. Уйма дихав нечутно. А Майстер-Генерал не дихав узагалі. Людожер мав рацію! Один принц-саламандра не врятує Оберона. Нам треба добути ще й деспота, і бранця, та й тих не вистачить. Але ж не шукати страшного принца-чуму?! — Це великий ризик, — сказала я пошепки. — А що нам залишається робити? — резонно заперечив людожер.
Розбудили мене слуги: спершу вони делікатно закашляли за фіранкою (на перше «кхе-кхе» я не відповіла, отож вони вибухнули таким кашлем у два голоси, наче в них
