перший
Гмурри
Я навіть не засмутилася, слово честі. Навіть не розлютилася на Уйму. У мене всередині було порожньо: короткі гудки. Як у телефоні. Нас знову провели сходами, заповненими парою, і від духоти я мало не знепритомніла. Зате коли опинилася нарешті на свіжому повітрі, воно видалося дуже холодним, і в мене почалася лихоманка. Була ніч. Я уявлення не мала, котра година. Небо, затягнуте серпанком, нічим не могло мені допомогти: глухий чорний купол над головою, і все. Віддалік ледве червоніла наша вогненна куля. Хоч одна гарна новина. Максиміліан не вкрав її, отже, ми зможемо повернутися, звідки прилетіли. Я уявила, як вибираюся через Печатку в кабінеті Гарольда. І як зустрічаюся очима з Обероном. І що його величність мені каже… Хоча, найімовірніше, нічого не каже. Він просто подивиться, і я негайно заберуся додому, повискуючи, наче побита собачка. Уйма йшов попереду. Від його нечутних кроків злітали в повітря хмари попелу, я закашлялася й спробувала нагнати його. Іти за людожером по цьому плато — все одно, що летіти на велосипеді за старим автобусом, що чмихає… Максиміліан, як і раніше, сидів, привалившись спиною до літаючого кістяка. — Принесли щось поїсти? — запитав він замість «здрастуйте». Я спересердя ляснула себе по коліну: самі ж ми наїлися, а про некроманта забули. — Обійдешся, — повідомив Уйма. — Давай, шукай палицю якусь, каміння чи ще щось, аби цих тварюк розлютити, і… І раптом замовк. Завмер, ніби прислухаючись. Нічого не було чутно. Навіть вітру не було. Тихо тяглися в небо сірі й білі дими. Уйма повернувся й, ні слова не кажучи, почеберяв назад. Попіл злітав усе вище, і людожер незабаром зник у хмарі. — За бутербродом побіг, — промурмотіла я втомлено. Насправді в мене й думки не виникло, за чим побіг Уйма. Не вистачало ще й людожера втратити. Некромант мовчав. — Як ти тут? Бачив щось? Некромант мовчав. — Ти що, навіть не поцікавишся, як з нами повівся принц-саламандра? — А як усі, так і він, — блимнув очима Максиміліан. — Від принца-деспота ледве ноги винесли. Принц-бранець усе одно що тінь: чи він є, чи його немає. Принц-саламандра послав вас подалі, навіть питати не треба. Досить одного погляду на тебе. Я звела посох: — А якщо я тебе поб’ю? — А якщо я дам здачі? — А якщо я Уймі все розкажу? — А якщо… Він замовк. Я теж почула: кроки, голоси, кашель. Ніби звуки боротьби. Попіл на плато зметнувся так високо, що закрив віддалені дими.
Я глянула на некроманта. Не хотілося, повертаючись до цієї нової напасті, залишати хлопчиська за спиною. Нащо ми взагалі його із собою тягли?! Із хмари попелу вирвалися… Я відразу й не зрозуміла, хто це такі. Один, чорний з голови до ніг, тяг на плечі другого, білого. І слідом за ними бігли й репетували двоє — погоня? Потім один із «бігунів» зупинився і як уріже другому в підборіддя! Той захитався, миттєво замовк, повернувся й припустив назад, і відразу зник за клубами попелу. Я впізнала Уйму, тільки коли він наблизився впритул. І вчасно: у мене в животі вже утворилася тверда гаряча грудка, ще секунда — і вона б вирвалась нагору, у груди, через ліву руку — у посох і на ворога. Уйма був аспідно-чорний: це попіл прилип до мокрого голого тіла. А той, хто лежав у нього на плечі, безсило хилитав руками. А той, що прибіг слідом за Уймою… Принц-саламандра! — Я наважився, — сказав мені принц. — Батько не правий. Країні вулканів не потрібен Майстер-Генерал, на нас жоден ворог не наважиться виступити, ми його лавою заллємо. А мені потрібна дружина. Рудоволоса. Я стільки разів дивився у вогонь, і мені було видіння… Я перевела погляд на того, що теліпався на Уйминому плечі. Людожер скинув його на землю, точніше, на камінь. Я побачила скляні очі, ледь припорошені попелом, сталеву спицю в грудях… — Полетіли! — заревів над моїм вухом людожер. — Максе, камінням у цих тварюк, швидко! Всі лайливі слова, які знаєш, що є сили! Миттю! Некромант слухняно підхопив із землі камінь і досить влучно кинув його в кулю. Я злякалася, що прорветься оболонка, але вона тільки м’яко прогнулася, по кулі пробігли хвилі, й тьмяне червоне світло на секунду заяскравіло.
— Швидше, — прошепотів принц-саламандра. — Зараз прибіжить сторожа. Я підняла посох, та вдарити побоялася: а якщо променем прорву оболонку? Вдалині вже чулися тупіт і брязкіт металу, а куля була усе ще холодна й важка, а єдиний ланцюг, що припинав її до землі, важко провис. Уйма жбурляв у вогнекусів цілі брили й лаявся на дикій острівній мові. Максиміліан розчепірив два пальці на зразок рогатки й, бурмочучи заклинання, розстрілював кулю тьмяними світлими кульками завбільшки з волоський горіх. Я про себе відзначила: капосний хлопчисько, він такий небезпечний, а ми терпимо його поруч із собою, так ще й руки у нього вільні… Принц-саламандра стояв, завмерши й уп’явшись зеленими очима в ніч, звідки наближалася погоня. Він дійсно дуже хоче оженитися на Алісії. Повернувшись до кулі спиною, я піднесла посох. Згадала, як
