ми мовчали, довго мовчали. — Я тобі не розповідав, як уперше зустрів Оберона? — запитав Уйма. — Ні. Людожер напівзаплющив очі: — Він утрапив просто в засідку. Виїхав на пагорб… Сонце вставало в нього за спиною. Я підніс спис. Він дивився на мене, а я на нього. Між нами був десяток кроків… я б не промахнувся. Знову все стихло, тільки принц-саламандра цокотів зубами від холоду. — І що? — Він дивився на мене, — повторив Уйма. — Без люті. І звичайно, без страху. — І ти передумав кидати спис? — Я кинув, — Уйма дивно посміхнувся. — Я кинув… -1 що? Круглі очиська людожера затуманилися: щось там відбувалося, у його спогадах, щось непросте, але дуже важливе для Уйми. Він уже відкрив рот… — Дивіться! — вискнув Максиміліан. — Ми падаємо! Вогнекуси поскрипували зовсім уже нечутно. Куля повільно, але неухильно знижувалася. От нас оточили низькі хмари, от вони розірвалися на шматки, і внизу, зовсім поруч, з’явилася темна земля. Я кліпнула, нічним зором побачила камені, кущі, низькі дерева, затягнуті ряскою болота й ще щось: нечітка тінь метнулася від дерева до дерева. Ряскою побігли хвилі, але ми летіли усе далі, і незабаром це місце зникло з очей. — Гмурри, — прошепотів Максиміліан з таким жахом, що й у мене мурашки побігли по шкірі. Принц-саламандра підвів зелені очі. Я помітила: він від самого початку вважав мене головною у цій експедиції, хоча Уйма був старшим і сильнішим, та й утекти із країни вулканів принцові допоміг людожер. Тепер принц чекав, що я візьму на себе командування й розберуся із цією новою небезпекою, але що я могла вдіяти?! У мене самої від жаху живіт розболівся! Уйма мовчав. І Майстер-Генерал мовчав, дивлячись угору. Максиміліан згорнувся клубком, ніби хотів заховатися між ребрами кістяної «кабіни». Нас було забагато на цій кулі: троє дорослих, включно зі здоровенним Уймою, та ще й ми з некромантом. Усієї люті вогнекусів не вистачало, щоб дотягти до пристані такий важкий вантаж. — Що треба робити? — запитала я, звертаючись чи то до людожера, чи до некроманта. — Треба їх розлютити, — відповів за всіх принц-саламандра. — Бо тварюк мало побили на злеті. Треба їх розлютити. — Як?! На землі миготіли вогники. Не просто миготіли — переморгувалися, це явно були сигнали. Доріжка мерехтливих плям бігла звідтіля, де ми пролітали, уперед — туди, куди нас несли вітер і вогнекуси. Туди, де за законами фізики нам випаде приземлитися, туди, де нас уже чекають! — Ми приземлимося, — сказала я, і кожне слово давалося важко, — швидко розлютимо їх. І злетимо. — Нам не дадуть, — сказав Уйма. Він теж дивився вниз. І варто було подивитися на його моторошне обличчя. Напевно, так виглядає людожер, якого піймали вороги й тягнуть до киплячого казана, а він готується з достоїнством зустріти смерть. — Нам не дадуть злетіти. — Ми не повинні торкатися до землі, — принц-саламандра дивився на мене, сподіваючись на чудо. — Пані магу… Ви… Треба… треба розлютити їх у повітрі. — Ти вмієш літати? — уривчасто запитав Уйма. — Ні, — сказала я швидко. — Я… І замовкла, бо все зрозуміла. Я спробую злетіти — з кабіни кулі, що мчить над землею. Мене відразу ж відкине назад, точніше, куля полетить уперед, а я залишуся. Похилитаюсь у повітрі й загримлю в гості до гмуррів, а що там вони із мною зроблять — навіть ніхто не побачить, доведеться гинути на самоті! Куля ще більше знизилася. Тепер ми летіли на висоті приблизно п’ятиповерхового будинку, були б тут вищечкі дерева — чіплялися б за гілки. На щастя, усе, що росло на цих болотах, пригиналося до землі, наче боялося підвести голову вище дозволеного рівня. Від землі тягло смородом. Не дуже сильно, а так… ніби кульок забули сполоснути після тухлої риби. Принц-саламандра дивився на мене. І Уйма дивився на мене. І Максиміліан, хникаючи й схлипуючи, дивився на мене. І тільки Майстер-Генерал, що бачив у житті багато битв, дивився в піднебесся. — Ну гаразд, — сказала я, прекрасно розуміючи, що ще секунда — і ніяка сила не змусить мене розтиснути пальці, що вчепилися в пташине ребро. — Я… зараз. Я дісталася до краю дощатого настилу — навкарачки, однією рукою тримаючи посох. Тут не було жодної перешкоди між мною й землею, що наближалася, між мною й гмуррами, про яких я навіть не знала, хто вони такі, та й, якщо чесно, знати не бажала. Ой леле! Як же мені хотілося прокинутися у своєму ліжку, я навіть очі замружила! Оце зараз розплющу їх — а Петрик і Дмитрик кидаються подушками, а мама будить мене в школу… Куля знизилася ще на метр. Тепер земля пропливала просто перед очима, здавалося, простягни руку — доторкнешся. І падати не дуже високо… Ага, невисоко! Як з вікна нашого класу, із четвертого поверху! Директриса завжди страшенно репетувала, коли бачила, що хтось відчинив вікно й висунувся назовні… Я хотіла зістрибнути, але не змогла. Сіла навпочіпки й сповзла, як сповзають із краю басейну ті, хто боїться влізти на вишку. Вітер підхопив мене й заколихав, наче прапорець, я вчепилась за край дошки й мало не впустила посох. Я летіла, але тільки тому, що усе ще трималася за настил! І не могла б розтиснути пальці ніколи й нізащо. — Давай! Мене вдарили по руці. Було так боляче, що очі на лоба полізли. Пальці розтиснулися самі собою. Я заверещала; це був зовсім не бойовий клич. Це був вереск переляканої малявки, якій наступили на руку. Наступної секунди я побачила кулю збоку — вона досі світилася червоним, хоча й дуже тьмяно, і летіла, летіла все далі, спускалась усе нижче, до зіткнення із землею залишалося, напевно, кілька хвилин… Я полетіла вниз. Майже впала. Майже. За секунду до удару об колючий кущ мої очі зустрілися з іншими очима, що дивилися з темряви. Це були немиготливі, дуже уважні очі. Напевно, я згадуватиму цей погляд довго. Напевно, він мені снитиметься. Жах і огида, ось що мене врятувало. І залишки мужності. Я змахнула руками, наче птах, і злетіла догори,
Вы читаете Королівська обіцянк
