такий злючий? — я сіла поряд. — Я тобі життя врятувала. Ти мене зрадив. Я тебе пробачила. У скількох халепах разом побували. Ну навіщо нам бути ворогами, ти мені поясни? Він по-собачому підняв верхню губу. Хотів щось сказати, але в цей момент і його вкусила мураха. Некромант підскочив, шльопаючи себе по попі так люто, наче на нього напало каяття, й він вирішив самопокаратися за всі гріхи одразу. — Ото тварюки, — сказала я співчутливо. — А знаєш, що твій Уйма катові розповідав? — запитав мене некромант, трохи віддихавшись. — Про страту в мурашнику? Ти думаєш, так просто — посадити засудженого на купу, і нехай мурашечки жеруть його? Ні-і, все не так просто! Твій людожер придумав ось що: перед стратою жертві дають напитися солодкої води, а потім… Він говорив і говорив, але я його не чула. Я дивилася, як ворушаться його губи, як звужуються й розширюються чорні зіниці, а в голові в мене панував безлад. Перед очима стояли ворота між двох колон, базар, шибениці… От ворота зачиняються… Повернувшись до Макса спиною, я рвонула на вершину пагорба, перечіплюючись від нетерпіння. — Послухайте! Я знаю! До мене повернулися одразу три обличчя: бронзове Уйми, бліде принца-саламандри і жовтувате Майстра-Генерала. — Я знаю! — я впала на живіт між людожером і принцом. — У нас є військо. Ми переможемо! Майстер-Генерал підвівся на лікті. У його бляклих блакитних очах загорівся інтерес: — Ця пройда могла б стати непоганим воїном, якби їй пощастило народитися хлопчиськом. — Викладай, — звелів Уйма, ніздрі його роздувалися. — Але якщо це дурниці, якщо ти марно репетуєш… своїми руками відгамселю. Не подивлюся, що маг.
Увечері Уйма із Максиміліаном прогулялися до найближчого села й роздобули трохи необхідних нам речей. Не штурмувати ж замок голими руками? Розділ двадцять третій
Штурм
Уранці ми дочекалися, поки стражники відчинять ворота, і рушили торговельним шляхом до базару. Вигляд у нас був по можливості мирний: спереду крокував Уйма, одягнений по-селянськи, із сокирою на одному плечі й в’язанкою дров на іншому. Майстер-Генерал, одягнений у плащ із каптуром, прямував за ним і вів на мотузці мене з Максиміліаном. Виявляється, у цих краях торгівля дітьми була такою звичною справою, що найменше підозр міг викликати мирний купець, який вів на базар хлопчика й дівчинку. Позаду плентався принц-саламандра. Поверх лускатого трико він натягнув полотняну куртку й штани, та ще й загорнувся в ковдру, бо постійно мерз. Він ішов й оглядався назад. По-моєму, занадто часто оглядався. Мені й самій увесь час хотілося обернутись, я ступала якомога тихіше, вслухаючись у звуки за нашими спинами. Вітер? Трава шумить? Мороз продирав по спині від цього шелесту. Здавалося, слідом за нами йде невидимий жах, і там, де він ступає, трава сторчма підіймається. На базарі ще нікого не було, більшість крамниць стояли зачинені, збирач податей ходив, позіхаючи, і знічев’я заглядав під прилавки, чи не закотилася десь монетка. Побачивши нас, він засунув долоні за пояс: — Чужі? Новенькі? З чужинців подвоєне мито за місце, гріш за почин, два гроші за охорону! Я потихеньку відпустила мотузку, якою тільки про людське око були зв’язані мої руки. Максиміліан зробив те ж саме. Принц-саламандра підступив ближче, у мою простягнену долоню ліг теплий посох Оберона. — Змилуйтесь, — сумирно сказав Уйма. — Адже ми ще й не вторгували нічого! Я тремтіла. Принц-саламандра стис моє плече. Дарма він вирішив, що я боягузка: мене пробирали дрижаки від хвилювання, а не від страху! Максиміліан байдуже дивився в піднебесся. — Розплатишся товаром, — збирачеві податей дуже не подобався людожер. — А багато говоритимеш, нацькую на тебе доглядача. Он бачиш, патруль іде з замку? Уйма почухав носа, вигляд у нього був дурнуватий: — Патруль? Це як? — Ти в мене допатякаєшся, бовдуре! А ну, половину товару сюди, миттю! Уйма потупцював на одному місці, начебто обмірковуючи, чого від нього хочуть. Потім крекнув, зняв
