в’язанку з плеча й опустив на голову збирачеві податей. Я зажмурилася. — А-а-а! Патруль! Сюди! Не знаю, хто кричав, але точно не збирач. Той звалився в пилюку без жодного слова. Від замку справді бігли озброєні люди: троє з піками, бородаті й дуже здивовані — за їхньої пам’яті ніхто на цьому базарі не насмілювався скривдити збирача податей! Я звела посох. Уйма підняв над головою сокиру. Принц-саламандра й Майстер-Генерал наїжачилися ножами. — Пора, — сказав Уйма куточком рота. — Брати! — зірваним голосом гаркнув Майстер-Генерал і скинув з обличчя каптур. — Наш час настав! Стражники все ще бігли. Вони з першого погляду не впізнали Майстра-Генерала, вони не чекали побачити його на базарі, у сірому порваному плащі, у ролі торговця дітьми. Але через секунду вони роздивилися й дещо інше. Я бачила, як раптом спотворилася лице переднього. Як він різко загальмував, мало не падаючи, наче перед ним раптом відкрилося провалля. Двоє інших налетіли на нього, і він усе-таки впав, а пил і сміття вже ворушилися, уже виразно чувся шерех, і от суцільний потік темно-червоних лісових мурах заполонив базар, затопив його й покотився далі, на замок, на тих, хто його захищав. У повітрі повис противний кислий запах. Вони зібралися із ближніх і дальніх мурашників. Кожен з них був тепер солдатом, і місце мурашиної королеви в їх крихітних мізках зайняв Майстер-Генерал. Не переймаючись власним життям (та й що таке життя для мурахи?), вони поспішали вперед, туди, куди їм велів наказ, і передній край рухливого темного килима здіймався хвилею — так хотілося воїнам швидше увірватися до замку. Стражники повернули назад. Їхні піки залишилися валятися в пилюці й за мить зникли під масою мурашиних тіл. А той, який впав, не встиг підвестися, його захлеснула стрімка маса, я побачила перекошене обличчя, по якому бігли, плутаючись у бороді, нові й нові мурахи… — Дайте наказ не добивати полонених! — я кричала, зриваючись на вереск. — Дайте наказ не добивати! Мурахи перемахували через стражника, як через колоду чи іншу перешкоду. Виючи від жаху, він таки підвівся, похитнувся й знову впав, задавивши своїм тілом сотні мурах, на місце яких одразу набігли тисячі. Репетували люди на напівпорожньому базарі. Дерлися на прилавки. Я обернулася до Майстра-Генерала. — Ар’єргард! — гаркнув він, люто дивлячись на Уйму. — В атаку! Ура! Уйма заревів і крутонув у повітрі своєю сокирою. І, потопаючи по щиколотку в нашому війську, ми кинулися в атаку. Майстер-Генерал біг попереду. Розітнуте ним повітря розходилося хвилею на два боки, наче вода під ревучим моторним човном. Ця хвиля несла мене, як тріску, несла Уйму, принца-саламандру, і некроманта, що спочатку хотів утекти, вона несла теж. Максиміліан верещав, як атакуючий каратист, ми з ним рвонули за дорослими пліч-о-пліч. Передній загін мурах докотився до воріт. Варта на той час розбіглася, покидавши зброю, на посту залишився один ветеран з нашивками — начальник. Він один спробував зачинити ворота, кинувся до підйомного механізму, однак ніж, який метнув принц-саламандра, уп’явся йому в руку. Ми увірвалися до замку, не зустрівши опору. Скеровані волею Майстра-Генерала, мурахи розповзалися по коридорах і сходах — для них не існувало ні ґрат, ні замкнених дверей. Принц і Генерал підхопили з підлоги кинуті піки, струсили з них маленьких солдатів. Уйма так і не кинув сокири. Потік мурах обмілів. Усі атакуючі були всередині замку; у коридорі за рогом качався по землі начальник сторожі. — Не добивати полонених! — гаркнув Майстер-Генерал. — Не добивати! У стражника була жахливе, одутле й червоне обличчя. Я спрямувала на нього посох, напружилася, відчуваючи, як німіють долоні. Перекотилося світло в смарагдово-рубіновий набалдашник, ніби лампочка блимнула. Набряклі очі розплющилися, начальник сторожі часто задихав, постогнуючи й хапаючи ротом повітря. — Я тебе вилікую, — пообіцяла я, — якщо проведеш до принца-бранця. — Бранця звільнить той, хто візьме замок штурмом, — прохрипів бідолаха. Він був поранений: ніж принца-саламандри проштрикнув йому долоню. — Замок узято! — гукнув Уйма. — Чи буде взято у найближчі півгодини! — Веди мене, — заявила я. — А інакше повернуться мурахи. — Я відведу! — Шукайте деспота, — звеліла я людожерові. — Тут повно сторожі в коридорах і ще лікар-отруйник. — У бій! — рявкнув Майстер-Генерал. — Захопити тронну залу! Захопити арсенал і кордегардію! І додав уже не командним, а звичайним людським голосом: — Як довго я чекав цієї хвилини… Розділ двадцять четвертий
Деспот
Я квапилася. Не тільки тому, що мені хотілося швидше звільнити принца-бранця. Я майже шкодувала про свою затію: вигляд покусаного мурахами начальника сторожі викликав у мене жах. Я сподівалася, що зумію допомогти іншим переможеним, якщо швидко звільню бранця. Якими б головорізами вони не були, але ніхто не заслуговував на таку долю! Тому я бігцем рухалася по коридору й примушувала бігти начальника сторожі. З моєю допомогою він майже оклигав, у
