всякому разі, ядуха від набряків йому більше не загрожувала. — Далеко ще? Він сопів і якось дивно на мене оглядався. — Далеко ще? — я майже кричала. — Якщо ти мене обдуриш… Він раптом упав навколішки, впустив факел, і той продовжував горіти на кам’яній підлозі: — Змилуйтесь. Я не знаю, де заховано принца-бранця. Ніхто не знає, крім нашого хазяїна. Не насилайте на мене мурах! Я зупинилася. Оце так новина; мені знадобилося майже півхвилини для усвідомлення сказаного. Ну чому, з якого дива я вирішила, що кожна собака в замку знає таку велику таємницю?! Я була в темниці принца й пам’ятаю, що туди треба підійматися по сходах. Але хіба це означає, що я зумію заново відшукати ці сходи в лабіринті переходів? Начальник сторожі усе ще стояв навколішки, і його червоне одутле обличчя було на рівні мого. Мені стало ніяково, навіть соромно. — Е-е-е… Ну, встаньте. Будь ласка. У замку тривала боротьба. Хтось кричав, крик відстрибував від стіни до стіни, спотворювався й передражнював власну луну. Виразно запахло димом. Невже вони наважилися підпалити замок, щоб позбутися мурах? Я труснула головою. Мені було шкода начальника сторожі, але тільки жалість не могла врятувати ні його, ні мене, ні принца-бранця. Треба було приймати рішення, а сил майже не залишилося: я почувалася маленькою, слабкою й дурною. І начальник сторожі прочитав це в моїх очах. І підхопився. Я не встигла відстрибнути. Пальці із широкими, коротко обстриженими нігтями вчепились у посох і рвонули на себе. Куди мені до дорослого сильного чоловіка! Не знаю, як повернулася б моя доля (а також доля багатьох інших людей), якби за секунду до того як вислизнути з моїх рук, посох не вибухнув тріскучою зеленою блискавкою. Начальник сторожі завив, упустив здобуток і кинувся навтьоки по коридору. Не роздумуючи, я підхопила свою зброю й рвонула навздогін. Може, й правда, що разом із посохом Оберон передав мені частину своєї сили та мудрості? Стражник легко б мене обігнав, коли б ми з ним бігали дистанцію на шкільному стадіоні. Але ми не на доріжці змагалися, а блудили підвалами принца-деспота. Мій суперник погано бачив у темряві, а факел залишився валятися на підлозі далеко позаду. До того ж, мурашина атака не минула безслідно для начальника сторожі: навіть добряче відставши, я чула його хрипке дихання і могла переслідувати ворога за звуком. Куди він біг? Я не мала уявлення. Запах диму зник, натомість усе сильніше смерділо мурахами, це означало, що основна битва точиться десь зовсім поруч. Стражник біг усе повільніше й нарешті зупинився. Затамував подих, що заважав йому прислухатися. Я теж завмерла й перестала дихати, хоча відпрацьоване повітря так і рвалося назовні. Стражник навшпиньки зайшов за ріг, я почула, як він б’є кресалом, потім побачила звідтіль слабке світло. Здається, він запалив свічку. Заскреготіло залізо, начебто відмикали двері або піднімали ґрати. Потім я почула зривистий, гарячковий шепіт. Я розібрала кожне слово, хоч стражник говорив ледь чутно, невиразно. Може, у мені нарешті прокинулася здатність чути потаємне? Так чи інак, у мене мороз пробіг по шкірі, коли я почула: -Уставайте, Майстре! Уставайте на останню битву! Замок узято, ми переможені, тільки ваша рука поверне нам надію! Вставайте на бій — заради доблесті, заради слави! Я вже знала, з ким він розмовляє, і відчула водночас розчарування й жалість: хіба старий дурень не бачив, на чиїй стороні сьогодні Майстер-Генерал?! Зате неможливо описати мої відчуття, коли за рогом пролунав знайомий зірваний голос: — Друзі… Друже. Я з вами. А значить, ми переможемо. Із посохом напереваги я вирвалася з-за рогу й побачила Майстра-Генерала, який з натугою виривав кинджал із власних грудей. Він сидів на краю стінної ніші, золоті парчеві рукави вибивалися з-під чорного жилета, по плечах розсипалося брудне волосся, заплетене подекуди в кіски. Це була зовсім інша — і все таки та ж сама людина, я впізнала його, це він щойно вів нас в атаку! — У вас є військо? — уривчасто запитав Майстер-Генерал у начальника сторожі, що опустився перед ним на одне коліно. На мене Генерал не дивився, а начальник сторожі мене не бачив, бо з благоговінням потупив очі: — Усе військо нашого принца до ваших послуг. Три сотні безстрашних рубак… Три сотні! Проти Уйми, мене й принца-саламандри; Максиміліан і мурахи до уваги не беруться! — Ходімо, — Майстер-Генерал устав. — Зрадник! — я заступила йому дорогу (начальник сторожі відсахнувся). — Ти забув, за кого борешся? Ти ж нам обіцяв перемогу! Я була готова до того, що він зробить великі очі й не впізнає мене. Він же відповів спокійно й просто: — Ви вже здобули перемогу. Замок узято. Ваш останній бій завершено. Несправедливо не дати суперникові можливість реваншу. — Реваншу?! Ми ще не взяли принца- деспота, не звільнили принца-бранця, про яку перемогу ти кажеш?! Він аж посміхнувся з моєю наївності. Раніше я навіть не думала, що він уміє посміхатися. — Про перемогу, що перетворюється на поразку й навпаки. Так завжди буває, бо війна — це і є життя. А тепер геть з мого шляху, я поведу моє військо в останній бій! І він ступив уперед, ні краплі не сумніваючись, що ось зараз я відступлю й дам йому дорогу. Не знаю, чи вміла я бачити потаємне чи це фантазія розігралася, але в цей момент я побачила, як мурахи, що перестали бути військом, безглуздо розповзаються по замку, шукають шляхи до відступу й кусають при цьому і правих, і винуватих. Як байдуже дивиться на все це Майстер-Генерал — наш Майстер-Генерал, той самий, заради якого принц-саламандра посварився з батьком. У нього стирчить з грудей сталева спиця, і він знову перетворюється на байдуже мертве тіло, геть чисто позбавлене совісті. Хвилини не мине, як солдати принца-деспота отямляться й перейдуть у наступ, їм ніякий генерал не потрібен, на їхній стороні чисельна перевага! — Зрадник! — крикнула
Вы читаете Королівська обіцянк
