тебе, — прошелестів він. Під його підошвою масно хруснула необережна смужелиця. — Я бачу твої очі. Хай йому грець! Я примружилася. Висмикнула із посоха арбалетну стрілу. Кинула в принца-деспота, але не поцілила. — Твій волохатий слуга обдурив мене, — мій ворог стояв, дивлячись точно в те місце, де я зачаїлася. — Він дав мені несправжній ключ. Я був упевнений, що ви більше не повернетеся, але — треба ж! — яка удача… А ти знаєш, де ключ від Печатки? Холодок пробіг у мене між лопатками. Дотепер я була впевнена, що ключ в Уйми. А де тепер Уйма? І що із ключем? — Давай домовимося, — принц-деспот безпомилково відчував зміни мого настрою. — Чого ти хочеш? Повернутися додому. Гаразд, я згоден допомогти тобі, тільки… Він витяг щось із-за пазухи. Чирк-чирк — іскра блиснула в нього під руками, розгорілася у вогник, і тієї ж секунди подув вітру з мого посоха загасив полум’я, що народжувалося. — Ти любиш темряву? — він з розумінням посміхнувся. — Я теж. Але до певних меж. Подумай, що буде, якщо я звелю своїм воїнам виколоти тобі очі. Нічому буде світитися зеленим полум’ям. Для тебе наступить темрява — назавжди! Назавжди! Мене лихоманило. Я була вільна, зі зброєю в руках, і темрява була на моєму боці, але принц-деспот усе дужчав. Чи то він володів гіпнозом, чи то сам був трішечки магом, чи то внутрішня його сила й жорстокість позбавляли мене волі, але щосекунди я ставала все слабшою і нерішучішою, а ворог — усе нахабнішим і могутнішим. — Ти дарма прийшла сюди, дитинко, — тепер він говорив м’яко, по-батьківськи. — Чарівний посох і кілька фокусів… Для справжнього мага це мало, дуже мало. На що ти сподівалась? Він ішов навколо клітки, а я повторювала його шлях, відступаючи. Принц-бранець повертався слідом за голосом брата. У нього було напружене, дуже нещасне обличчя. Принц-деспот замовк, і кілька секунд було тихо, наче ніхто з нас не дихав. — Подумай, — знову почав мій ворог. — У тебе є ще шанс, дуже маленький, але все-таки. Віддай мені ключ, і я подарую тобі помилування. Я мало не бовкнула: «У мене його немає», але в останній момент прикусила язика. — Віддай, — дивлячись мені просто в очі, він простягнув руку долонею догори. — Я тебе вб’ю, — сказала я, намагаючись подолати тремтіння в голосі. — Я можу вбити тебе будь-якої секунди. — Дурненька, — він знову посміхнувся. — Ти не посмієш. Ти в житті не вбивала людини й ніколи не вб’єш — злякаєшся. Зараз я підійду до тебе, і ти віддаси мені свій посох, а я за це розпоряджуся, щоб тобі не робили дуже боляче. — Спробуй! Він ощирився, оголивши білі зуби: — І спробую. Адже ти всього-на-всього маленька дівчинка, що вважає себе магом. Ходи сюди! Деспот різко ступив уперед. Я відскочила. Він переслідував мене — у темряві! Я зробила над собою зусилля й перестала дивитися нічним зором. Мої очі згасли, але я й сама осліпла — у цьому залі не було ні вогника, ні відблиску, але ж бідний принц-бранець сидів тут роками! Я зачаїлася. Мій ворог був неподалік. Він теж зачаївся. У залі не було чутно нічого, крім шурхоту смужелиць і важкого подиху принца-бранця в клітці. — Тепер ти нічого не бачиш, — задоволено прошепотів принц-деспот. — Не страшно? Він зробив помилку, коли заговорив. Тепер я точно знала, де мій ворог, і рвонулася геть, топчучи смужелиць, обходячи клітку навмання в темряві. Він кинувся за мною, але не наздогнав. Зупинився. — Ти втікаєш, відважний магу. Недовго ж тобі залишилося бігати, — у його голосі залунало невдоволення. — Ну зачекай… У темряві заскрипіло коліща арбалета. Я намацала пруття клітки. Гаряча рука торкнулася моєї руки — я мало не закричала. Дивно, як у такому скрижанілому холоді, темряві й безнадійності в принца-бранця можуть бути такі гарячі руки! — Хованки — дитяча гра, — бурмотів деспот. — Попрощайся з волею, дівчинко. Я не вбиватиму тебе. Я посаджу тебе в клітку, і ти сидітимеш там одна, день за днем, місяць за місяцем, у повній темряві. Ти будеш вити від туги. Ти забудеш людські слова й розучишся говорити. І ти ніколи не повернешся додому! Стріла вискнула біля самого мого вуха й ударилася об товстий залізний прут. Я почула, як відхитнувся принц-бранець. Принц-деспот міг застрелити брата! Коліща арбалета заскрипіло знову, дуже близько, мені здалося, на відстані витягнутої руки. Я кинулася геть. Під ногами хруснула смужелица. — Ну що, здаєшся чи продовжимо гру? Задихаючись від страху, я кліпнула. Мої очі знову спалахнули зеленим, я побачила залу — сіру, безбарвну, без тіней і відтінків, побачила принца-деспота, що стоїть спиною до клітки брата. Він завмер, майже торкаючись до пруття, у його руці був зведений арбалет. Він дивився на мене — просто в очі: — Іди до мене, бідако. Давай сюди посох! Від напруження в мене заболів живіт. У цій людині було щось моторошне, заворожливе, у його присутності трусилися коліна. Мені доводилося бачити багато чудовиськ і страхопудів на своєму віку, але він був особливий — може, тому що чудовисько ховалося в людській оболонці. Воно жило у звичайному юнакові з приємним, навіть гарним вилицюватим обличчям. Я знала, що не здамся в жодному разі, але відчуття поразки вже здолало мене. Я не збиралася перемогти, ні. Я збиралася із честю вмерти. Він підніс арбалет, стріла дивилася мені просто в перенісся. Чи зможу я відіпхнути її, як колись відштовхувала ножі? Слабість заповнювала мене, як прокислий заварний крем, і мені здавалося чомусь, що ця стріла вже стирчить у мене межи очей. Напевно, я побачу її, перш ніж упаду… — Ну ж бо? У цей момент за спиною принца-деспота з’явилося бліде, наче місяць, лице його брата. Принц-бранець випрямився. Принц-деспот побачив, як переметнувся мій погляд, і хотів уже відскочити від клітки, але чорна вузлувата мотузка впилася в його горло й потягла назад. Принц-бранець стояв, дивлячись у темряву, все сильніше й сильніше затягуючи мотузку на шиї брата. Принц-деспот упустив арбалет, руки
Вы читаете Королівська обіцянк
