Чим далі ми йшли, тим відчутнішим ставав запах. Важкий, солодкуватий, такий бридкий, що в мене шлунок раз у раз підступав до горла. Мені зовсім не хотілося знати, що може так смердіти, але так виходило, що з кожним кроком джерело запаху все наближалося. Назустріч нам пробігло ще кілька стражників. Вони промчали, не звертаючи уваги ні на свого пана, переможеного й зв’язаного, ні на мене з посохом, ні на принца-бранця з пов’язкою на очах. Вони давали драпака, рятували свої життя, а на щось іще в них просто не було часу. Я повела посохом, і він пообіцяв мені небезпеку попереду. І то таку, що я ступила крок, другий — і зупинилася. Може, Уйма зовсім не там? І принц-саламандра давно вже втік із замку, і вони разом чекають мене в гайку коло дороги? Я прекрасно розуміла, чого варті такі думки. Ні, мені неодмінно слід довідатися, що трапилося в замку, що налякало сторожу й куди подівся Уйма. Тільки тоді я зможу, якщо пощастить, подивитися в очі Оберону й коли-небудь повернутися додому. — За рогом хтось є, — сказав принц-бранець. Я вже не вперше зауважила, що його слух у деяких ситуаціях був кориснішим, ніж мої очі. — Виходь! — я підняла посох. — Ми знаємо, що ти там! Маленька тінь виступила з-за рогу й зупинилася за п’ять кроків попереду мене. Максиміліан! Некромант завжди був дуже блідий, але тепер просто-таки позеленів. Білі патли прилипли до чола. Одне око запливло, як від удару. — Ти втік? — запитала я різко. — Кинув їх? Він мовчав. — Відповідай! Він перевів погляд на принца-бранця: — Хто це з тобою? — Хто треба… Принц-бранець і принц-деспот, хто ж іще! Його вціліле око округлилося. Він обережно обійшов нас (принц-бранець повільно повертався, щоб залишатися до нього лицем) і зупинився, дивлячись на паралізованого й зв’язаного ворога. — Принц-деспот, — прошепотів він. — Це ти його так? — Це він його так, — я кивнула на принца-бранця. — Ні, — сказав принц-бранець. Деспот мовчав. Його холодні очі тепер буравили уже Максиміліана. — Хто ж такий цей Оберон, — повільно сказав некромант, — що заради нього ти змогла… Він дійсно великий король?! — Просто гарна людина, — буркнула я. — І все дарма, — плечі Максиміліана опустилися. — Все дарма… Де ключ від Печатки? — він різко підвів голову й втупився в мене єдиним чорним оком. — Уйма… — я запнулася. Максиміліан застогнав: — Усе пропало… Там принц-чума, у цьому залі. Він чекає на тебе. Каже, що хоче поговорити з тобою про важливу справу. Каже, що ти неодмінно прийдеш. Хоч як страшно й важко мені не бувало за Відьминою Печаткою, та звістка, що на розмову зі мною чекає принц-чума, погрожувала стати останньою краплею. Я притулилася до стінки й мало не впустила посох. — Рятуйся, — пошепки сказав Максиміліан. — Біжи світ за очі. Я чекав тебе… щоб попередити. — Ти? Чекав? Щоб попередити?! — А найдужче шкода ключа від Печатки, — Максиміліан мене не слухав. — Нічого. Я повернуся в замок до мачухи. Після того як ви загинете, ваші друзі знову зможуть увійти до нас, і я дочекаюся їх. Я переповім їм правду про вашу загибель і де я вас поховав… І з вдячності вони візьмуть мене за Печатку. А не візьмуть — я вб’ю їх і вкраду ключ, та й все одно втечу звідси! — він мало не плакав. — Заспокойся, — мені було зле, у животі бурчало й тремтіли коліна. — Щоб накивати звідси п’ятами, тобі не обов’язково нас ховати. А принца-чуму… — я зібралася з силами. — Мені все одно потрібно було з ним про дещо перебалакати. Так що все дуже вдало склалося. Максиміліан роззявив рот. Навіть його запливле око ширше розплющилося. — Не дозволяй йому торкатися до тебе, — раптом сказав принц-бранець. — Будь-хто, до кого він доторкнеться, умре протягом трьох діб.
Я ввійшла до тронної зали — одна. Принц-бранець і принц-деспот залишилися під наглядом Максиміліана. Не те щоб я довіряла некроманту. У мене просто не було вибору. Підходячи до зали, я мало не задихнулася від смороду, але варто було мені переступити поріг — запах зник. Це була та сама зала, де колись — давним-давно — принц-деспот пригощав нас вечерею з отруєним вином. Тепер тут не було столів. Величезна зала була порожня, в центрі лежав мертвий Майстер-Генерал зі сталевою спицею в грудях. Осклянілий погляд його був спрямований у стелю. Навколо полководця валялися в різних позах ще кілька нерухомих тіл, серед них і лікар-
