його вчепились у мотузку, я була впевнена, що вона не витримає й порветься, але принц-бранець, схоже, плів її не один день, плів старанно й на совість. Принц-деспот захрипів. — Він задихнеться! Принц-бранець повернув голову. Розгледів у темряві мої очі: — Зачаруй його. Інакше я його задушу. — Не треба! Я піднесла посох. Згадала, як знеболювала рани. Дія приблизно така ж, тільки сила стократ більша. Ну ж бо, долоні, німійте! З першого разу не вдалося. Із другого теж. Принц- деспот хрипів і дряпав каблуками підлогу. Втретє у мене не просто долоні оніміли — мало руки не оніміли, а принц-деспот раптом обм’як і повис, як лялька. — Він прикидається? — запитав принц-бранець. — Ні. Відпустіть його! Принц-бранець послабив хватку. Його знетямлений брат сповз на землю, принц-бранець опустився навколішки, все ще втримуючи петлю навколо його шиї. — Не підходьте… до дверей, — промурмотіла я сухими губами. Гримнуло так, що навіть дурні смужелиці кинулися навтьоки. Запахло гаром, пруття клітки погнулось, замок наполовину розплавився, двері клітки зависли на одній петлі. Я стискала посох, сама собі не вірячи: це зробила я?! — Я нічого не бачу, — пошепки сказав принц-бранець. — Ви вільні, — я задихалася. — Обережно, прути гарячі. Не обпечіться. Він не рушав з місця. — Відпустіть його. На хвилинку. Він паралізований. Ми його зв’яжемо, — кожне слово доводилося виштовхувати силою, як першокласника на шкільну сцену. — Ви великий маг, — з благоговінням прошепотів принц-бранець. Я згадала, як тряслася в темряві, ціпеніючи під поглядом принца-деспота. — Допоможіть мені, — буркнула ледве чутно. — Зв’яжемо його моїм поясом. Розділ двадцять п’ятий
Чума
У замку було тихо. Дивна, нездорова тиша. То тут, то там наш шлях перепиняли жмутки рухливого килима — мурахи в паніці поспішали утекти геть із замку. Тоді я наказувала принцу-бранцеві зупинитися й зачекати, поки колишні воїни підуть і прохід знову звільниться. Колишній бранець ледве волочив слабкі ноги. Йому було вдвічі важче: він уперше за багато років вийшов із клітки, він тяг за собою рогожку, на якій лежав його паралізований і зв’язаний брат. Будь-хто інший на місці бранця давно звалився б, а цей ішов, хрипко дихав, утирав піт із чола і час від часу повторював сам до себе: — Я щасливий… Поки було темно, принц-бранець ішов за мною на слух. Коли в стінах почали з’являтися вікна, з очей його покотилися сльози, і дивитися він уже не міг. Довелося відірвати рукав від його старої сорочки й зав’язати йому очі. Я йшла, твердо знаючи, що в чужому замку мені доведеться розшукати Уйму. У людожера — наш пропуск за Печатку. А ще поруч із Уймою повинен бути принц-саламандра… Ой леле, та ж ми відшукали для Оберона лише трьох принців! А скільки часу на це витрачено, скільки сил, скільки небезпек довелося пережити! І абсолютно ж незрозуміло, де шукати ще двох. Кляті сестри- охоронниці! Я почула тупіт і притислася до стіни. Принц-бранець зробив те ж саме — тонкий слух майже заміняв йому зір. Повз нас, не розглядаючись, промчали два стражники — вони були покусані мурахами, але, судячи з бадьорого бігу, цілком здорові. Якби не жах, що спотворив їхні обличчя, можна було подумати, що ці двоє просто поспішають виконати чиєсь важливе доручення. Вони втекли. Тупіт стих удалині. — Підемо за ними? — пошепки запитав принц-бранець. — Я боюся… — почала я, і такий початок мені не сподобався. — Я думаю, нам треба йти саме туди, звідки вони прибігли. Запала тиша. — Тоді ходімо, — сказав принц-бранець. Ми рушили далі. Іноді я зупинялася, щоб поглянути на принца-деспота. Параліч усе ще діяв: деспот міг лише дихати й дивитися. І він дивився на мене так, що мені щоразу ставало моторошно. — Скажи, як виглядає місце, де ми зараз перебуваємо? — Досить широкий коридор… Праворуч сходи, вузькі, чорні, а на поруччях, зажди-но… Так. Шипи. Цікаво, це щоб стражники по поруччях не з’їжджали? Ліворуч щось подібне на висохлий фонтан в стіні, квіточки з білого мармуру. — Я знаю, де ми, — він утомлено опустив плечі. — Ходімо до виходу? Я прислухалася. Як тихо! Наче й не було ніякого бою, наче всі мешканці замку просто вимерли. — Ні. Мені треба знайти друзів. Ти допоможеш мені відшукати тронний зал… Чи щось схоже? Де всі зазвичай збираються? — Допоможу, — сказав він після довгої паузи. — Скажіть, Ліно… Чим це тхне?
