я зі слізьми в голосі, і мій посох вистрілив зеленим вогненним променем. Промінь втрапив Майстрові-Генералу в груди, у те місце, звідки ще кілька хвилин тому стирчав кинджал. По чорному шкіряному жилеті черв’ячками застрибали блискавки. Майстер-Генерал подивився здивовано, ступнув уперед і полетів би просто на мене, якби я не відстрибнула. Він не ворушився. Лежав лицем униз. У мене роздулися ніздрі — не тому, що я принюхувалась, не варто було старатися, щоб учути пил і гар у повітрі над мертвим тілом. Я спрямувала посох на груди начальника сторожі: навіть якби перед ним з’явилося триголове чудовисько, він дивився б веселіше. — Де принц-бранець? — запитала я страшним голосом. Він застогнав і кинувся геть. І цього разу я за ним не погналася: ясно ж, людина не в собі. На підлозі догоряла загублена свічка. Я огледілася. Що б не відбувалося зараз у замку, мені треба знайти принца-бранця, адже минулого разу, дорогою до нього, я тут проходила, проходила повз Майстра-Генерала… Я подивилася на тіло, що витягнулося на підлозі. Оживе він ще колись чи ні? Мені було зле, ніби я дійсно вбила людину. Адже я давно його знала, ще відтоді, як він був мертвяком і летів з нами на вогненній кулі. Я йому довіряла, ішла за ним у бій, він був моїм Генералом… Я нахилилася, щоб перевернути його на спину, але останньої миті злякалася. Не хотілося дивитись йому в обличчя. І не було часу — кожна хвилина могла стати останньою й для Уйми, і для принца-саламандри, і для Максиміліана… якщо він, звичайно, ще бореться, а не втік кудись під шумок. Свічка засичала й згасла, хоча мені було начхати — адже я маг і бачу в темряві. Знайти б тільки дорогу в лабіринті! Як би діяв на моєму місці Оберон? Дуже просто: того разу він запам’ятав би дорогу й тепер просто повторив її, ось і все. Але я зовсім не пам’ятаю, куди йшла! Повз кам’яне ложе Майстра-Генерала… Ось так… До виходу із коридору… А тепер праворуч чи ліворуч? Я ж уже проходила тут. Ці стіни пам’ятають мій подих. Ця підлога знає мої кроки. То праворуч чи ліворуч?! Неподалік гримнуло, і тонкою цівкою посипався пісок зі стелі. Я стисла посох і раптом чітко зрозуміла, що повертати треба ліворуч. Новий поворот — праворуч, невеличкі сходи — нагору… Тут трохи назад, праворуч і знову праворуч. Переді мною був тепер коридор, вузький, з нерівною підлогою, що вела під укіс. Я бігцем кинулася вперед. Здавалося, ще секунда — і мара зникне. Я перестану знати. Стіни перестануть пам’ятати. Я мчала в цілковитій темряві, тупіт віддавав луною під низькими зводами. Виступ — перестрибнути! Яма — перескочити! От і кінець коридору, тут ліворуч… Униз… І ще ліворуч… А що це там, попереду? Невже гвинтові сходи?! Я вхопилася за серце. Не тому, що заболіло, а мимоволі наслідуючи маму: вона завжди хапалася за серце, коли відбувалося щось значне. Принц-бранець просидів в ув’язненні біс його знає скільки років, а зараз до його волі залишилися лічені хвилини! Тепер я пішла навмисно неквапно, стримуючи себе, намагаючись заспокоїти дихання. Все-таки це героїчний момент. Такий, що можна й у кіно показувати. Зараз я ввійду в темну залу, де на підлозі шелестять смужелиці, й скажу принцу-бранцеві: ти вільний. Я, Ліна Лапіна, маг дороги Королівства Оберона, повертаю тобі те, що належить кожній людині по праву — Волю! У мене дух перехопило від таких уявних слів і сльози виступили. А сходи все ближчали, ближчали, от я вже поставила ногу на нижню сходинку. Відсапалася — і почала підійматися, усе вище й вище, і вже чутно шурхіт, наче вітер грається горіховими шкарлупками, і видно слабке світло. Принц-бранець зважився запалити свічку? Бідолаха, він же осліпне, якщо весь час сидітиме в темряві… Повіяло протягом. Я вхопилася за край люка, що веде назовні, от моя голова піднялася над підлогою… — Магу, я знав, де тебе зустрічати. Посох сіпнувся в моїй руці. Запізно. Я так поспішала, що дала маху і навіть не перевірила, чи немає попереду небезпеки. Принц-деспот, який стоїть перед опущеною кліткою, підніс арбалет і вистрілив мені в обличчя. Стріла встромилася в посох під самим набалдашником. Секунду ми стояли один навпроти одного — стрілок, який від досади роззявив рот, і я, що загородилася посохом. Оперення стріли, мишино-сірого кольору, дрижало перед моїми очима. Принц-деспот ні крапельки не змінився від нашої останньої зустрічі, хіба що фігурна засмага, що повторювала форму шолома, зблідла на вилицюватому жорсткому обличчі. Секунда — і мій ворог відступив за клітку, прикриваючись принцом-бранцем. Той стояв, учепившись у залізні прути, сильно примружившись — єдиний факел, закріплений на стіні його жорстоким братиком, швидше мучив бідолаху, ніж дозволяв хоч щось розгледіти. Принц-деспот устав так, щоб спина бранця загороджувала його від мене: — А ти надто спритна тварючко, дівчисько… Не рухайся. Я пристрелю і його, і тебе. — Ні, — сказала я жалібно. — Будь ласка, дядечку-деспоте, не стріляйте. Я здаюся. І розвела руками, наче відкриваючись. Набалдашник посоха повернувся до факела на стіні, і довгий холодний струмінь заюшив, як з поливальної машини. Смолоскип засичав і погас, заполонивши зал огидним смородом. Трясучись, як мокра миша (мені до останньої миті здавалося, що погасити факел не вдасться), я відстрибнула вбік, а там, де я щойно стояла, просвистів метальний ніж. Принц-деспот не бачив у темряві. Причаївшись, я спостерігала, як він бочком обходить клітку, витріщаючи очі й роздуваючи ніздрі, заносить руку з іще одним ножем. Я стукнула посохом по стіні й відскочила. Я думала, він метне ніж туди, звідки чутно було стукіт, але мій ворог виявився розумнішим. Вз-з-з! Усе повторювалося, все це вже було колись, але замість того щоб розколотися надвоє, ніж пролетів повз мою щоку й ударився об стіну. Я змусила себе розсміятися: — Ти забув, з ким маєш справу? Ти забув, що раніше вже метав у мене ножі і що із цього вийшло? — Я бачу
Вы читаете Королівська обіцянк
