повинні! — людожер дико блиснув очима. — Переможемо ми чи вмремо, але ми підемо до кінця й зробимо все, щоб обіцянку Оберона було виконано! А якщо нам знадобиться принц-чума — притягнемо й чуму! — Який хитрий цей Оберон, — промурмотів Максиміліан, відповзаючи про всяк випадок подалі від Уйми. — Обіцяв же сам, а виконувати його обіцянку… Уйма потягнувся, щоб ухопити його за ногу, але завмер на півдорозі. Він дивився кудись мені за спину. Не люблю я таких поглядів. Посох був уже в мене в руках. Я підхопилася, обертаючись… — Брати! Майстер-Генерал, голий до пояса, зі спицею, що досі стирчала з грудей, сидів на опалій глиці. Погляд його холодних, ще зовсім недавно мертвих і нерухомих блакитних очей, зупинився на мені. Колишній мрець так само невиразно додав: — І сестри. Я з вами, а значить, ми переможемо. Якщо у вас… А до речі, чи є у вас хоч якесь військо?
— А ще можна збити такі штуки з дерева, на чотирьох ногах, на чотирьох цвяхах. Облити смолою й підпалити. І нехай вони біжать попереду, а стражники від страху… — От-от! Стражники від страху забарикадують двері, і привіт! До того ж, ці твої горючі тварини прогорять до головешок, поки добіжать. Золою розсиплються перед воротами! Принц-саламандра опустив голову. Мені не дуже подобалося, як Уйма із ним розмовляє — без належної поваги. Я штовхнула людожера ліктем під бік. Уйма покосував. Закотив очі під лоба, ніби промовляючи: ще й ти зі своїми умовностями. Ми лежали на тому самому пагорбі, під яким не так давно Уйма переміг у традиційному змаганні міського ката. Сховавшись у густій висохлій траві, ми дивилися на замок, і чим довше дивилися, тим паскудніше ставало в мене на душі. Сіра брила зморшкуватого каменю здавалася абсолютно неприступною. Дві потворні колони біля входу, вузьке провалля воріт — варто закрити його каменем, і можна хоч головою об стінку битися! — Та й скільки часу забере все це? — вголос міркував Уйма. — Ляльок шити, страховиськ із дерева збивати… — Я не чекатиму, — у Майстра-Генерала був хрипкий, зірваний у боях голос. — Три дні — і атакуємо всіма наявними силами. Ти, я, цей хлопець із вогню та дівчисько із хлопчиськом. Гарна буде смерть. Я не розуміла, всерйоз він це каже чи знущається. — А якщо зібрати вовків зі всього лісу? — принц-саламандра був людиною з фантазією. — Нехай сунуть лавиною… — Вони ворота зачинять, — пояснив йому Уйма, як маленькому. — Тільки намарне звірів занапастимо. — Рішучості у вас на цілу армію, — Майстер- Генерал посміхнувся. — А мізків, дивлюся, обмаль. На один десяток не набереться. Я хотіла огризнутися, а сенс? Сьогодні був не базарний день. В околицях замку, як в пустелі, рідко прошмигне чоловічок з оберемком хмизу на плечах. Хижки й будочки — базар поперед замку — пустували. Вітер погойдував петлі на шибеницях уздовж дороги. У мене занило серце: я так і уявила, як ми висимо рядком. Я, Уйма, некромант… і принц-саламандра. Ой! Невтомна мураха заповзла під сорочку, зімкнула щелепи в мене на животі. Зашипівши від болю, я перевернулася на спину й захлопала долонями, наче намагаючись зрівняти свій живіт із землею. Клята мураха, хоч і кусає боляче, допомогла мені позбутися страшної картини перед очима. Я знову перевернулася на живіт, як кулеметник у засідці, і подумала: ось він, вирішальний момент. Майстра-Генерала ми, ризикуючи життям, здобули, і ще не відомо, чи зможе принц-саламандра повернутися до рідної країни. Славетний воїн ожив — деякі ж такого щастя віками чекають! І замок осьдечки, як на долоні, там нидіє в темряві принц-бранець, якому я обіцяла повернутися. Там б’є байдики принц-деспот, убивця й зрадник. А ми сидимо, як дурні, і нічогісінько не можемо зробити перед цією сірою твердинею! Інша мураха цапнула мене за плече. Я скотилася з пагорбка, лаючись упівголоса, і пішла навмання. Максиміліан сидів біля багаття. Уйма звелів йому чекати — і некромант чекав, опустивши голову, насупившись, думаючи про своє. — Агов, Максе! Ти можеш чудовиськ створити, щоб вони замок штурмом взяли? — Іди ти, — некромант відвернувся. — Цей замок не здолати. — А мерців підняти? Тут цвинтар десь зовсім поруч, піднімай — не хочу. Та ще повішеники. У них із принцом-деспотом свої рахунки. Він зиркнув на мене з такою відвертою злістю, ніби я тицяла пальцем у його хворобливу рану. Ага: він же до смерті боїться мерців. Та й що зможуть мерці, якщо кам’яні двері зачиняться? — Може, треба мертвяків-невидимок? — подумала я вголос. — Щоб вони невидимими дійшли до дверей і налягли на стражників. Щоб ті не встигли забарикадувати ворота… Максе, ти можеш зробити Уйму невидимим? — А ти? Я подумала. Повертіла посох у руках: — Ні, — зізналася нарешті. — Не можу. — І я не можу. І відстань від мене. — Ну чому ти
