Ми проспали майже цілісінький день, заховавшись у гаю біля підніжжя пагорба. Я б спала й ніч, і весь наступний день, але Уйма розбудив мене. Виявляється, Максиміліан, який встав раніше за всіх, уже наловив риби, розклав багаття й запік у золі рибу. Мені видалася підозрілою така запопадливість, я про всяк випадок перевірила посохом, чи не отруєна їжа. Але — ні. — Ходімо за Печатку, — сказав Максиміліан Уймі, коли від його улову залишилися самі тільки кості й плавці, забруднені золою. — Зле гнівити долю. Ходімо. Будь ласка. На відміну від принца-саламандри, некромант визнавав за головного тільки Уйму і більше нікого. Навіть після мого нічного польоту. Уйма ворухнув товстими пальцями: — Ми візьмемо тебе, не бійся. Тільки ще не все. — Не все?! — некромант мигцем глянув на принца-саламандру, який задумливо пересипав з долоні в долоню гарячі вуглини. — Що ж іще? — Замок будемо здобувати, — пояснив людожер. — Принца-деспота захоплювати в полон, замикати в колодки, вести за Печатку. Максиміліан заметеляв головою від цілковитого розпачу. Зметнулося колись біле, а тепер брудне й закудлане волосся: — Ну що за чортівня?! Хоч зі шкури лізьте, хоч як чаклуйте, хоч як боріться, знову вас схоплять, посадять до кліток, відберуть ключ! — Не схоплять, — Уйма дивився на мертвого Майстра-Генерала. — Ти, замість пхикання, подумав би краще, із чого нам військо зробити. — Що може ваше військо?! — Максиміліан мало не плакав. — Кажу ж — пробували вже! Це суцільний камінь, його не проб’єш, не підірвеш, нікуди облогові драбини закинути, нікуди тараном бити… І з чого ти взяв, що він, — некромант кивнув на мерця, — встане?! — Останній бій, — неголосно сказав Уйма. — Повинен. — Агов, — Максиміліан повернувся до принца-саламандри, — він у вас хоч раз воював? Я махнула посохом: іскра, досить велика, клацнула некроманта по башці, затріщали світлі патли, запахло смаленим. — Ти! — Максиміліан скинувся, зло блиснув очима. — Ти що? — Шанобливіше поводься з нашим гостем, — сказала я холодно. — Звертайся «ваша високосте» і вставай при цьому, зрозумів? Некромант глянув на Уйму. Людожер добродушно оскалився: — Має рацію наш маг дороги. Будь чемнішим, синку. Максиміліан подивився на мене з такою ненавистю, що мені стало не по собі. Принц-саламандра, мов і не було нічого, підкинув у багаття соснових гілок. Від вугілля зайнялася спершу глиця, потім тонше гілля, і навіть товсті сучки затріщали у вогні. — То з чого ми зробимо військо? — знову запитав Уйма. Мені в руку мов розпечена голка вп’ялася. Я підстрибнула: мураха! Величезна руда мураха, і ще кілька повзуть по коліні. Не вистачало ще, щоб вони залізли під одяг! — Навіщо нам руйнувати твердиню, якщо можна пробратися з підземелля? — запитала я, розтираючи місце укусу. Некромант і людожер одночасно подивилися на мене. — Із Соляної Безодні? — з жахом запитав Максиміліан. — Щоб звільнити принца-бранця, замок треба брати штурмом, а не хитрістю, — меланхолійно зазначив Уйма. — І ще… Хіба у ту дірку чимале військо пролізе? Я згадала вузький підземний хід у склепі повішеного короля Вирвиока. Максиміліан схрестив руки на грудях: — Кепські ваші справи. Замок ви не здолаєте, а якщо й здолаєте, то деспота живим не захопите. А якщо захопите — все одно ж вам треба п’ять принців! П’ять, а не три! Яка різниця, добудете ви деспота чи ні? Ви все одно програли, то навіщо ж дарма ризикувати? Уйма ощирився. Блискавичним рухом ухопив некроманта за комір: — А ось зараз ми тебе насіннячком правди нагодуємо й подивимося, навіщо. Не може такого бути, щоб інших принців в околиці не було! Я покосувала на принца-саламандру. Мені було незручно, що все це відбувається при ньому, але він наче не зважав: заліз в багаття, сів, схрестивши ноги, і задумався, зрідка ловлячи губами іскри. Думав про рудоволосу наречену? — Усе буде гаразд, — сказала я саламандрі. Той розгублено посміхнувся. — Давай, — Максиміліан звивався, намагаючись вирватися із чіпких обіймів людожера, — годуй, запитуй! Не знаю я нічого, тільки… — Тільки що? — Тільки принца-чуму, — Максиміліан приречено обвис, і Уйма його випустив. — Ідіть, шукайте чуму на свою голову. Тільки залиште мені ключ від Печатки, бо коли ви з ним зустрінетеся, вам уже ключ не знадобиться! І некромант захекав з таким виглядом, наче от-от умре від розчарування. Принц-саламандра потягнувся з багаття, взяв товстеньку гілку, підмостив під себе, щоб веселіше палало. Він, як і раніше, робив вигляд, ніби наша розмова його ні крапельки не стосується. Я пригадала принца-бранця. Як він сидить у темряві й розмовляє сам із собою, щоб не забути людську мову. А на підлозі під його кліткою шурхотять смужелиці, величезні чорні жуки. «Я приречений… Я зістарюся в цій клітці…» — Усе одно нам треба штурмувати замок, — почула я свій голос. — Хоч би там що. Я сама візьму посох і… Максиміліан огидно хіхікнув. Мені вкотре захотілося вперіщити його по голові. — Я теж піду, — раптом сказав принц- саламандра. Я здригнулася від несподіванки. Принц сидів у багатті, поклавши руки на коліна, у зелених очах грало полум’я. — Щоправда, я ніколи не штурмував замки. Не доводилося. Але я візьму зброю й піду разом з Ліною. — Спасибі, — у мене горло сперло від подяки. — Але розумієте, ваша високосте… — Ідемо разом! — гаркнув Уйма так, що ми з некромантом аж підстрибнули. — Я так і знав, що його високість виявиться гідною людиною! — Але, Уймо, ми не можемо… — почала я. — Ми
