одного разу ми звільняли караван з піску — я утворила тоді цілий вихор, що розметав бархани… Я крутонула посох проти годинникової стрілки. Спершу повіяло ледь-ледь, а потім раптом як зметнувся ураганище! Увесь попіл і пил, що злежався на плато за невідь-скільки часу, в одну мить злетіли в повітря. Я захекалася; зникло плато. Зникла з поля зору куля, хоч я стояла за два кроки від неї. Зникли Уйма, принц і Максиміліан, і не стало видно Майстра-Генерала, який так і лежав на камінні. Там, звідки наближалася варта, залунали перелякані крики. А вогнекуси нарешті прокинулися, засвистіли, засичали, і їхній шелест і свист звучав усе гучніше… — Ліно! Ти де?! Я кинулася на голос і налетіла на У йму, вдарилася в його м’який живіт. — У корзину! Швидко! Вогнекуси верещали, як армія сердитих чайників. Я зрозуміла, що не знаю, де «корзина». Не видно було навіть витягнутої руки. Я метнулася вправо-вліво, спіткнулася об тіло Майстра-Генерала й упала, обдираючи долоні. — Уймо! Допоможи! Він знайшов мене за голосом. Підхопив тіло (по моєму обличчю мазнуло холодною рукою мерця). — Сюди! Нарешті я намацала величезне пташине ребро. «Корзина» дрижала — куля рвалася з прив’язі. — Принце, сюди! Швидше! Де принц?! Принца не було. Я металася уздовж ґрат з ребер і ніяк не могла знайти вхід. — Злітаємо! Мене схопили за плечі й втягли на дерев’яний поміст. Посох застряг між пташиними ребрами, я мало руку не вивихнула. «Корзина» нахилилася, на мене наліг усією вагою Уйма, впилася в щоку тверда пориста кістка… Ривок! Ланцюг не дочекався, поки мандрівники «віддадуть кінці», і порвався. Нас рвонуло догори, грудна клітка величезного птаха закружляла в повітрі, як іграшка на гумці. Сперло подих — я б точно задихнулася, якби не свіже повітря, що раптом заструмувало зусібіч. Здійнята мною хмара попелу залишилася внизу. Ми підіймалися усе вище й вище до небес, над головою червоним сонцем сяяла куля, а просто в мене перед очима було плече Уйми — чорно-смугасте, зі струмками поту. — Де принц?! Він був тут. Сидів, учепившись у мертвого Майстра-Генерала, і дивився на нас переляканими очима. — А де некромант? У мене була таємна надія, що Максиміліана у поспіху забули. — Я тут, — прохрипів хлопчисько. — Поки що… А-а-а! Виявилося, Уйма сидів у нього на грудях.
Перемахнуло вже далеко за північ. Куля летіла над низькими хмарами, і ми спершу навіть ні про що не розмовляли. Відпочивали. Дихали свіжим повітрям. Незабаром я почала мерзнути. Підтягла ближче посох, почала гріти долоні на набалдашнику. — З пилом — це ти чудово придумала, — сказав нарешті Уйма. — Спасибі… Ваша високосте? Вам зручно? — Холодно, — тихо сказав принц-саламандра. — Я не подумав. Тонкий обтислий костюм, наче лускате трико, робив його схожим на акробата. Така штука ідеальна в розпечених підземних чертогах, але навряд чи здатна дати хоч крапельку тепла. Принц справді «не подумав», та чи був у нього час? Я простягнула йому посох. Він поклав руки на теплий набалдашник, і я побачила, які в нього сині долоні. — Ми б запропонували вам щось із одягу, але… — почала я. Безпомічно оглянулася. Уйма був лише в штанах. Моя куртка чи курточка Максиміліана явно не принцового розміру. — Я зараз щось придумаю, — сказала я бадьоро. — Уймо, у тебе є ніж? Я застромила ніж рукояткою в щілину. Незабаром лезо засвітилося червоним, але тепла від нього було мало. Вітер пронизував наскрізь. Напівголий і мертвий Майстер-Генерал лежав тут же, в усіх під ногами, і нікого не радував. Я із занепокоєнням поглядала на принца. Той усе сильніше цокотів зубами. — Нам недалеко, — сказала я, намагаючись його заспокоїти. — А незабаром сонце зійде, зігріємося… Принц схилився над моїм ножем, я боялася, що він око собі виколе. Імла над нашими головами розсіялася. Замерехтіли зорі. Абсолютна тиша навколо, якщо не брати до уваги шурхоту й шипіння вогнекусів. Ми пливли, наче в червоному ореолі, бо лиховісне криваве світло підфарбовувало хмари внизу. Напевно, звіддалік куля виглядала, як комета, віщунка нещастя. — Що ми тепер робитимемо? — пошепки запитала я Уйму. — Принц-деспот, — коротко відгукнувся людожер. Максиміліан голосно зітхнув. — Замок же не можна… — почала я невпевнено. Уйма поглянув на Майстра- Генерала. А той мертво дивився вгору, туди, де крізь пташині ребра пробивався багрянець. — Зрештою, у принца-деспота теж є Майстер-Генерал, — сказала я. Уйма мовчав. — Не може бути, щоб тут не було ще принців, — я покосувала на принца-саламандру. — Принц-чума… — Помовч! — простогнав Максиміліан. — Ну чому ти така дурепа? — Ну чому ти такий боягуз? Куля трохи знизилася. Вогнекуси над нашими головами, як і раніше, сичали й поклацували, але спокійніше й тихіше. І
