не дуже високо. Розпласталася в повітрі, згадала, як літав колись Оберон… який не пускав мене сюди! Який знав, що зі мною може трапитися! Який чекає за Печаткою, який ніколи не пробачить собі моєї смерті! Я маг. Я вмію літати. Порив вітру перевернув мене, ніби пустий поліетиленовий кульок. Я заметалася, намагаючись балансувати посохом. Оглянулася. Куля була далеко — вона вже майже торкалася до землі. От лишенько — я вміла балансувати в повітрі, але літати швидко, наче птах, наче Оберон, я ніколи не пробувала. Плисти? Я змахнула вільною рукою, але знову зашпорталася. Уміння плавати тут не допоможе… Ніхто не літає ні кролем, ні брасом! Я витягнулась у струну, опираючись руками на посох. Мені треба там бути. Там, де куля. Мені дуже треба туди потрапити… Засвистів у вухах вітер. Я була наче голка, що проштрикує простір. І як би моторошно і страшно мені не було — цей швидкісний політ став однією з найкращих митей у житті. Наче петарда вибухнула в животі, наче палаючий бензин заструмував по кожній жилочці, я закричала, але це був уже справжній бойовий клич. Волання людини, яка прагне перемогти. Куля стрімко ближчала, я не дивилася, що робиться там, унизу, в «корзині» із пташиного кістяка. Я підлетіла до кулі, де засинали на ходу вогнекуси, і щосили стусонула посохом по оболонці. — Прокидайтеся! Гади паршиві! Сволоти дебільні! Чомусь у цю хвилину мені пригадалася біологічка. Це вона нас так обзивала на уроках. Навряд чи вогнекуси зрозуміли хоч слово — але я лупила й лупила посохом, як ціпком, і темна куля потроху стала розжарюватися. І «кабіна», мало не черкнувши по землі, знову віддалилася від неї. А я гупала, молотила щосили, іноді промахуючись і відлітаючи геть, але потім знову поверталась і діставала цих ледарів своїм посохом. Куля розпікалася, і незабаром на неї вже не можна було дивитися. Не можна було навіть підлітати надто близько — від неї так і пашіло жаром. З’явилася нова небезпека: якщо я, не розрахувавши, впаду на кулю або торкнуся до неї — тільки обгорілі кістки й залишаться! Ми влетіли в хмари й вигулькнули з іншого боку. Небо ясно зоріло, і тільки на сході начебто намітилася бліда смуга. Світанок! Я розкинула руки, як це робив Оберон. Відчуття було таке, ніби мене несе швидка ріка — поруч із кулею, трохи осторонь. Я повернула голову, захиталася, відновила рівновагу. Тепер я летіла, дивлячись на своїх супутників у кістяній корзині. А вони дивилися на мене. Чесно кажучи, я б погодилася все життя ось так летіти. І нехай би вони дивилися. Усе життя. Розділ двадцять другий
Сумніви й знахідки
Коли ми приземлилися, принц-саламандра не зміг сам вибратися із пташиного кістяка. Він замерз так, що ледве говорив. Уйма виніс його на руках і відразу ж узявся розкладати багаття. Некромант допомагав йому, хоча його й не просили. Серед халабуд і помостів, які, власне, і становили пристань, Уйма відшукав найстарішу споруду й пустив її на дрова. Ніхто й слова не сказав — перевізника поблизу не було. Напевно, спав. Людожер розклав багаття мало не до неба; Майстер- Генерал лежав, повернувши голову, і полум’я віддзеркалювалося в його мертвих очах. Навряд чи це була вдала затія — усюди тягати за собою небіжчика. Принц-саламандра байдуже сидів, поки розпалювали вогонь. Я усе сильніше переживала: а що коли він тепер помре від переохолодження чи серйозно занедужає?! Багаття запалало. Я відповзла подалі, бо й без того лице пашіло, обсмалене вітром і подихом вогнекусів. А принц-саламандра, навпаки, підсувався все ближче. Я не встигла огледітися — він засунув руки по лікоть у вогонь. По лікоть! Я хотіла закричати, висмикнути його з вогню, але він випередив мене. Стриб — і дрова затріщали, розповзаючись, вистрілюючи в піднебесся іскрами, а принц-саламандра з блаженним обличчям всівся у самому центрі багаття, схрестивши ноги. — Дорвався, — сказав Максиміліан, анітрохи не дивуючись. Принц-саламандра грівся у вогні. Язики полум’я танцювали навколо його лиця, чорне лускате трико стало темно-червоним. Принц посміхався мені, до вух розтягуючи великий рот, поблискуючи добрими зеленими очима. — Ви чарівна, пані магу, — і голос його звучав не тихо й пригнічено, як у повітрі, а впевнено й лунко. — Ніколи в житті не бачив таких, як ви. — Я теж, — сказала я чесно. Уйма посміювався. Попіл країни вулканів присох до його шкіри, і людожер був схожий на чорного дева, персонажа східних казок.
