конвеєр. Кожне з них одразу ж помітило другого.
Юля майже одразу відвела погляд - незручно витріщатися на незнайомого чоловіка; в якусь мить їй здалося, щоправда, що вона звідкись знає цю людину, та не може згадати, де вони перше зустрічались…
Зійшовши з ескалатора, вона якийсь час тупцялася поряд із книжковою яткою, а потім несподівано для себе повернула назад і поїхала вниз, туди, звідки тільки що вибралася. Половину дистанції вона то ганила себе за підліткову дурість, то втішалася тим, що часу на дурні роз’їзди втрачено не так уже й багато - ну, хвилин сім…
А просто посеред ескалатора - як і минулого разу - вона побачила знайомого незнайомця, який знову їхав назустріч.
І одразу ж опустила очі.
Можливо, він кивнув їй. Можливо, дивився здивовано, як вона відвертається, уперто вдаючи, що не помічає його…
Так, червоніючи й дивлячись під ноги, вона доїхала вниз, до платформи.
Першим її поривом було втекти. Стрибнути до потяга метро - і згадуй лиш як звали; вона прийде додому хвилин на сорок пізніше, зате не треба буде вириватися зі звичної, комфортної, розміреної самотності. Ніяких знайомств, ніяких тривог…
А потім вона подумала: а що як вони й справді знайомі? Просто вона забула про колишню зустріч, а цей чоловік - ні? Можливо, вони зустрічалися в інституті, і її втеча здасться в цій ситуації дивною й образливою?
Вона тупцялася вже внизу - біля будочки чергової, на протязі. На білому мармурі стіни було видряпано чергову лайку; Юля почувала себе незатишно, ніби в черзі до лікаря. Минуло хвилин п’ять - вона знай підносила годинник до самого носа, їй здавалося, що він зупинився…
Минуло десять хвилин.
А потім п’ятнадцять.
Чергова зі скляної будочки поглядала співчутливо. А Юля стояла, все влипаючи поглядом у видряпаний напис - мов каблуком у коров’ячу ляпку.
Минуло двадцять хвилин, і вона зрозуміла, що двадцять чотири прожиті роки не додали їй ні дрібки розуму. Червона, мов першотравневий рушник, ступила на ескалатор, що рухався нагору, і всю дорогу до самої поверхні не піднімала очей.
Декілька днів їй було без причини сумно, а потім усе пішло, як раніше, вона успішно забула людину на ескалаторі і дуже знітилась, коли одного разу на пероні метро її обережно взяли за лікоть:
- Вибачте…
Вона вдивлялась у нього, не вміючи згадати, де вони бачилися раніше. Таке траплялося з нею й раніше - незнайомі люди прекрасно знали Юлю й привітно запитували про справи, а вона натягнуто всміхалася без надії згадати не те що ім’я співрозмовника - галузь життя, яка їх познайомила. І от - вона кліпала очима, намагаючися зрозуміти, хто перед нею, тільки
