Десь унизу грюкнули двері. І задрижали під важкими кроками старі дубові сходи; шалена надія, що людина йде до себе в номер спати, не виправдалась.
- Гей! Гей-гей! Пані Оро, я вам винця приніс, того самого, відімкніть-но!
Голос хрипів і кілька разів зірвався; парубчак - а це був саме він - старався говорити тихо, але уявлення про шепіт його в дитинстві не навчили.
- Гей! Гей-гей! Премилостива со-ово, тут замовляннячко навішено! Гей, пані Оро, зніміть-но замовляннячко, розбійників у нас не водиться, всі свої…
Я нашорошив вуха. Так, от скрипнуло ліжко; так, от зітхнула жінка. А от і голос, утомлений, напружений:
- Аггею, я вже сплю.
- Та чи не соромно спати? У нас уночі не сплять, у нас місто, знаєте, веселе… вставайте, пані Оро, отак усе життя проспите, піднімайтесь… Та зніміть це гівняне замовляння, а то я його зара’ сам зніму!
Знімай, подумав я похмуро. Вирискався один такий… Аггей.
Аггей?
“Аггей”, - радісно підтвердила сабая. “Аггей (без роду), маг 3-го ст.”
Ну звісно ж. Уроджені маги просто так із неба не падають; законний синочок на світі не прижився, зате обіч кинуте сім’я зійшло й заколосилось… Ой, заколосилось, думав я, слухаючи лемент п’яного молодика. Щоб твоя сова здохла. Щоб у всього вашого поганого роду передохли сови…
- Ти, Оро, що ж це?! Надила, а тепер заклинанням завісилась?! У нас це знаєш як називається? Голоблю крутити, ось як… Тільки Аггею голоблю ніхто не крутив, а хто намагався, тому гірше… Я з тобою як із пристойною дамою! А ти що?!
Я піднявся. Примотав сабаю ланцюгом до ніжки столу; потім рука моя - без моєї на те волі - потягнулась до пояса з муляжем.
Глина була холодна, зашкарубла, неприємна на дотик; доторкнувшись до неї, я відчув легкий внутрішній озноб.
Мов хлопчисько біля вітрини зброярні.
Мов наречений на порозі подружньої спальні.
Мов скнара біля входу до скарбниці.
Передчуття. Ейфорія.
- А-а-а, сова твоя задрипана!
