Їхні вільні однолітки, яким магами ніколи не стати, озирались на мене без заздрості й неприязні - просто з цікавістю. Гадали, певно, чий я батько й навіщо йду до школи…
На секунду - на маленьку секундочку - мені справді стало шкода, що в мене нема сина. Що я не можу, усівшись на запропонований учителем стілець, повідомити з доброзичливою, трохи запобігливою усмішкою: от, прийшов домовитися щодо нового учня…
Він стояв на порозі - немолодий чоловічок у жмаканому полотняному костюмі. Комір білої сорочки перехоплений був темною поворозкою: деталь, що за інших обставин здалася б елегантною, на порозі селищної школи мала щонайменше дивний вигляд - начебто вчитель зовсім уже вирішив удавитись…
Я мало не спитав за звичкою, як здоров’я його сови. Ще образився б, чого доброго.
Він видавив усмішку. Він із занепокоєнням переводив погляд із жовтого мого ока на синє - і назад:
- Чим можу прислужи…
Затнувся. Сліпнув очима:
- Хорте?!
- Утішений бачити вас, ласкавий пане Горисе, - сказав я. - А ви зовсім не змінилися, сова свідок.
Неодмінні атрибути довгого й нудного навчання - усі ці дошки, грифелі, крейда, книжки, таблиці - завдавали мені нудьги. Ось підручник на краю столу, товстий, мов калитка міняйла; між його сторінками засушені весняні деньки, коли квітне яблуня й по молодій траві вже можна бігати босоніж. Ось указка - на неї, як на рожен, насаджені зимові прогулянки з ковзанами, санчатами, рудим багаттям і синіми тінями на снігу. Ось глобус - мумія тугого шкіряного м’яча; я зітхнув.
- Хорте… Тобто пане зі Таборе… Оце так зустріч, я й не чекав… І не думав навіть…
Він справді майже не змінився. Мені здавалось, минули віки відтоді, як я сидів за лавою, минули цілі епохи, світ перевернувся… А невисокий опасистий чоловічок навіть не зволив як слід посивіти.
Цікаво було спостерігати, як міняється його до мене ставлення. Із незнайомого мага, гостя небажаного й небезпечного, я в міру впізнавання перетворювався на колишнього учня, того самого хлопчиська, чию голову він сумлінно набивав знаннями з географії, історії й природничих наук; він вглядався в мене, відшукуючи знайомі риси, і потроху з переляканого обивателя ставав Учителем - суворим, владним, сповненим гідності. А коли він, усівшись за вчительський стіл, запропонував мені всістись на першу парту - я й сам відчув себе школярем, мені навіть страшно стало на якийсь час: а що як змусять визуджувати наново?!
Якийсь час ми мовчки вивчали один одного.
Той, хто сидів тепер навпроти, усю молодість провів у мандрах й експедиціях, географію знав не з чуток, але професором так і не став - через підступи конкурентів - університетських пацюків. На той час здоров’я його вже не дозволяло ні спати на снігу, ні смажитися на сонці; він став учителем, і свого часу йому випало прилучати до наук як мене, так і молодого Ятера. Пам’ятаю, як одного разу, вправляючись у магії, я перетворив географа на варана - просто на занятті;
