- Не перебільшуй, Ондро. Коли твої коридори наповняться побігайками, слідачами, наглядалками й іншою дрібнотою…
- Надовго тебе не стане, - серйозно сказав голос. - Ти скоро зостанешся зовсім без сил. Тут, під землею, вони майже не відновлюються… Перевір.
Уже відчуваючи, як бридко липне до спини сорочка, я розсміявся:
- Не трать слів, Ондро. Вийди - поговоримо… Про те, наприклад, хто вигубив твоїх родичів. І у кого ти відібрав Захист - за правом, бач, сильного…
- Захист не можна відібрати, - сказав голос після паузи. - На те він і Захист… Але коли двоє оспорюють Кореневе замовляння - перемагає найсильніший. Чи не так?
В останньому питанні мені почулась погроза.
Хотілося їсти. Хотілося пити. Хотілося на денне світло - жовто-коричневе бачення світу сприяє депресії…
- Якщо хочеш, я розповім тобі, - сказав голос майже невиразно. - У мене ніколи не було таких удячних слухачів. Ніколи до мене не підходили так близько - я всіх убивав, не питаючи, як звати…
Почувся звук, який із певною натяжкою можна було вважати сміхом.
- Покажися, - запропонував я.
- Ні, - заперечив голос. - Ти хочеш убити мене. Я можу тільки ховатись… і я матиму успіх, парубче. Діждуся, поки вийде час твоєї Кари, і тоді вб’ю і тебе теж. Разом із секретами, які ти зараз дізнаєшся…
- Потрібні мені твої секрети, - сказав я зло.
- Не важливо, - м’яко заперечив голос. - Геть не важливо, потрібні вони тобі чи ні.
У його прадіда було двоє синів - обидва надступеневі маги. Обидва претендували на спадок - замок, титул і Кореневе замовляння Захисту.
Під захистом Кореневого замовляння прадід жив довго й щасливо. І помер від старості у віці ста одного року - до того часу двоє його синів були далеко не молоді, і кожний був провідником численного клану - сини й дочки, зяті, онуки, внучки, правнуки…
Поки патріарх був живий, обидва клани перебували в стані партизанської війни. Весь час із кимось траплялись нещастя - то перекидалась карета, то валився на голову, не знати звідки взявшись, камінь; дехто з родичів зникав безслідно. Ранні спогади Ондри повні були злобних похоронів, нічних раптових тривог - і страху, страху, страху.
Ондра пам’ятав, як п’ятирічним шмаркачем він прийшов з намови дядьків до покоїв “старого дідуся” і тонким невинним голосом поцікавився: “Діду, і коли ж це ти здохнеш?”
