весілля моєї старшої дочки слово “незам.” змінилось на “заміж.”… Хай збоку це здається смішним, але ж річ не в масштабах! Річ у принципі! Я, людина, призначений маг, своїм трудом створив річ, подібну до сабаї! Хто з уроджених магів може цим похвалитись?!
Цікава деталь: коли я стою поряд зі своєю дружиною, запис у моїй книжці каже: “Сона Вітер, 48 років, заміж. за Подаром Вітером, призн. магом 1-го ст.”. Коли я відходжу на десять кроків, запис має вигляд “Сона Вітер, 48 років, заміж, за Подаром Вітером”. А коли я від’їжджаю кудись далеко, від запису залишається тільки “Сона Вітер, 48 років, заміж.”, або зовсім “Сона Вітер, 48 років”. Не знаю, чи притаманне сабаї це відчуття відстані? Чи це особливість моєї рукотворної сабайки?”
Якби я знав зарані, що за вирва ця Мармурова Печера, - тричі подумав би, перш ніж спускатись.
Я йшов не по кротячому лазу вже - по широчезній галереї, де могли б легко роз’їхатися дві навантажені повозки. Уздовж стін тяглися товсті, схожі на дохлих удавів канати - де-де провислі, де-де й зовсім розірвані. Хто й для якої потреби розвісив їх - я не намагався й відгадувати. Коли-не-коли траплялися білі людські черепи: їх, звичайно ж, розкладали спеціально, це було таке собі мистецтво - якнаймальовничіше розташувати серед каменів та сміття голови невідомих бідолах…
Через рівні проміжки шляху коридор розширявся неймовірно, щоразу я із завмиранням серця стискав у руках Кару - і щоразу розчаровувався, бо нова зала, як і всі пройдені мною досі, була порожня, засмічена, покинута. Де-не-де збереглись колони, що підтримували склепіння, - мармурові або керамічні кахлі, що колись покривали їх, купами валялися біля їхнього підніжжя. Де-не-де можна було розібрати настінну мозаїку - рудувато-бурі квіти, коричневі людські фігурки, незнайомі мені літери.
У будь-якому лабіринті я з легкістю зумів би зорієнтуватись. Але тут були відстані, велетенські підземні перегони: Мармурова Печера виявилася завбільшки з невелике місто… або навіть велике. Я втомився; темні коридори тупо вели вперед і вперед, а нечисленні бокові стежки й східці перегороджені були старими завалами.
В одній залі - стіни її де-не-де зберегли криваво-червоний мармуровий покрив - був величезний бронзовий барельєф. Людину, зображену на ньому, я ніколи перше не бачив; чи був цей один магом або королем, або колишнім хазяїном Печери, чи була ще якась причина, за якою його зображення увічнили таким приголомшливим чином - я ніколи не дізнаюся. Із зали вели вгору широкі сходи, я пустився був по них, але знов наштовхнувся на завал; тоді я зрозумів, що не ступлю більше ні кроку, й опустився на сходинку, тільки й устигнувши змахнути з неї гострі камінні скалки. Ліва рука, що стискала глиняного боввана, отерпла, але я не міг сховати Кару назад у футляр. Я був ворог, що забрався в глиб чужої території. Я був у бою, і тому ні на секунду не міг знехтувати режим зниженої вразливості.
Сталеву клітку - непосильний тягар! - довелося кинути по дорозі, на щастя, сабая, будучи заткнута за пояс, не робила спроб утекти. Тепер, тупо вивчаючи скалки рожевого мармуру на долівці, я подумав, що спати ні в якому разі не можна - якщо сабая втече, я ніколи не знайду її в цьому сплюндрованому підземному царстві. Інформація назавжди стане вільною - так вільні мерці…
Навпроти мене темніли квадратні арки - п’ять або шість. Що за ними? Знов коридор-галерея? Я вже знав, що з кожної зали ведуть два такі коридори, що вони йдуть паралельно й паралельно звертають, але користі від цього знання однаково не було жодної.
Тут, під землею, навіть протягу не було. Протяг дав би мені надію знайти вихід, та повітря тут було нерухоме, і дихалось важко.
