- Забирайся! - гаркнула тваринка зовсім уже безкомпромісно. Мох перед дірою в землі заворушився; я прикусив язика.
Ондра Голий Шпиль був неприємною, позбавленою фантазії людиною. Із-під землі, подібно до весняних квітів, лізли, звиваючись, залізні гачки, зазубрені леза, покривлені вістря. Лізли, решіткою перекриваючи вхід.
- Безглуздо, - повідомив я м’яко. - Я все одно до тебе доберуся, Препараторе. Побережи сили. Згадай те приємне, що було в твоєму житті… Може, ти любив когось? Пташинку? Рибку? Га, Ондро? Розслабся й постарайся змиритися з неминучим, адже я вже йду…
І я здійняв над головою глиняну ляльку - ніби мати, що вперше явила немовля ясним очам татуся; я й справді мав тепер ейфорійний захват. Усі сильні почуття, раніше мною відчуті, були нічим проти цього п’янкого відчуття - я мав владу над тим, хто сильніший за мене. Я мав у руках його життя і смерть. Я вступав у його житло носієм справедливості, відплати, Кари.
Недбалим щигликом я проробив у залізній загороді нерівну, з оплавленими краями діру:
- Лякатимеш мене, Ондро? Адже я по твою сову прийшов, я довго шукав тебе, препараторе… Я йду!
І, пригнувшись, заліз у діру.
Якщо кротячий хід під землею має якийсь інакший вигляд - що ж, я нічого тоді не розумію в кротах. Щоправда, той, що торував тут дорогу, був заввишки трохи більший за мене - великий кріт. І старанний - стінки були гладкі, неначе відшліфовані, навіть повисле зі стелі коріння мало доглянутий, майже затишний вигляд, непогану місцинку опорядив собі пан Голий Шпиль…
- Ти готовий, Ондро? Ти вже вибрав, як тобі помирати? Я не збираюся мучити тебе надто довго… А покаявшись, і зовсім можеш заслужити миттєву смерть… Подумай. Час є… Але вже мало…
Хід круто пішов униз. Я ледь не полетів у чорну яму, точніше, в буру, тому що світло, що падало ззовні, залишилось далеко позаду, і мій нічний зір уступив у повну силу.
Залізні сходи на прямовисній стіні.
- Так от, Ондро… Адже ти виручив мене, сам того не знаючи. Коли влаштував нещасний випадок князеві Дри… тобто ти зрозумів, про кого я. Ти дозволив мені заощадити Кару - адже я тільки один раз можу скористатися нею, і ця мить настала, нарешті…
Знов коридор. Розвилина - віялом в усі боки; я нарахував п’ять відгалужень.
- Думаєш збити мене з дороги?
І я зневажливо сплюнув. Грудочка слини зависла, зблискуючи, над самою землею, завмерла - і втягнулась, мов пушинка, в другий ліворуч коридор.
- Краще покайся, Ондро. Визнай, що викрадати людей проти їхньої волі, що спотворювати їхні душі - найтяжчий злочин. Ти погубив барона Ятера, батька мого кращого друга…
