лежати під простирадлом, прислухаючись до кроків на сходах, до руху дверної ручки…
Потім вони мовчки зберуть речі.
Потім вони повернуться додому, і по дорозі Алік усе зрозуміє…
Потім…
Кожна річ у її житті носить часточку Стаса - скільки часу мине, поки вона змінить усі речі? Витрясе, виб’є з тих, що лишились, тінь цієї людини?
Скільки часу мине, поки вона забуде його запах?
Людина, що стала її життям, тепер повільно відділяється. Повільно рветься шкіра, неквапливо лопаються нерви…
Осідає й тріскається каміння. Вичерпуються водоспади, висихають фонтани. Столітні платани валяться, їхні крони потопають у землі, а потворне коріння тягнеться до неба.
Із каламутної водойми стирчать лапи дохлих лебедів. Самі тільки чорні лапи.
Це кінець.
Гордість обернулась гординею, гідність - егоїзмом, сталість - істеричною впертістю, сила - жорстокістю, розум - безсердечністю, а любов…
Боже, якою бридкою потворою обернулась його любов.
Там, у тісному санвузлі, тут, на просторому бетонованому танцмайданчику…
І тут, у поїзді, який везе їх додому.
До їхньої з сином розореної домівки.
Нема кого спитати, за що й чому. Нема засобу, щоб висмикнути цього - злостивого гнома - зі споганеного ним вікна, вирвати, ніби прогнилий зуб, і дати можливість зміненій особистості Стаса - відновитись…
Якби це було можливим. Якби тільки…
Тонко дзвеніла ложка в пустій склянці. Юля витягнула ложку, поклала на подряпаний білий столик:
- Альчику… Можеш віднести провідникові склянки?
Син мовчав. Блідий, насуплений, сидів, забившись у кут, відчужено дивився в мутне віконце, за яким бігли, бігли назад стовпи, стовбури, чиїсь городи, знов стовбури, хвилі дротів…
Третє місце в їхньому купе стояло пусте. На четвертому їхав засмаглий дідок - повертався із санаторію.
