На чисто вишкрябаному столі стояв уже глек з апетитним кисляком; я подивився на свої руки. Кожний ніготь - у рамці, мов траурне оголошення…
- Хазяїне… Рукомийник, рушник…
Вода була тепла. Підігріли, значить, побоялися гніву.
Я вимив руки три рази з милом.
Я вмився, змиваючи піт і пил, і сльози, між іншим, змиваючи теж - дві або три сльозинки вичавив з мене вогкий осінній вітер.
Гарненька дівчинка років п’ятнадцяти простягнула мені чистий полотняний рушник. В її очах був такий жах, що я швидко відвів погляд.
- Як тебе звати?
- Міла… - у хриплому шепоті не жах уже, а смертний відчай.
- Спасибі, Міло… Іди…
Невже Препаратор поквитався з Орою? Невже вона загрожувала чимось Препаратору?
Призначена магиня третього ступеня? Не смішіть мене. Хіба що пан Препаратор постарався спеціально, щоб дозолити мені…
Я поховав батька - сово, це святе. Похорону матері я навіть і не пам’ятаю… Так влаштований світ - весь час хтось умирає. Чому пан Препаратор вирішив, що я стану сумувати за Орою Шанталією?
Я залишив її саму.
Парова котлета була приготована без солі. Значить, щось-таки тутешній кухар знає.
Я підняв голову.
Корчма була порожня. У дальньому кутку стояли плече до плеча ті, кому бігти не було куди, - корчмар, чимось схожий на Марта зі Горофа, його худорлява дружина, хлопчик років дев’яти й дівчинка, та, що подавала мені рушник.
- Перепрошую, - сказав я над силу. - Я, здається, всіх тут розлякав… Чудова котлета, дякую…
І поклав на стіл п’ять золотих кружалець. Усі гроші, що в мене лишились.
Хазяїн мигнув. Хлопчик сховався за спину матері. Дівчинка втягнула голову в плечі - здається, вона не вірила мені. Не вірила, що людина з таким лицем може проявити добру волю.
Я закрив долонею жовте око. Сумно всміхнувся.
