Я підійшов упритул.
Простягнув руку - він відсахнувся, та, пам’ятаючи нашу останню зустріч, опиратись не став.
Я зняв хустку з його голови. Так, монетку намагалися відліпити, і порізи - сліди цих спроб - загоїлись не так давно…
Срібне кружало впало мені в долоню, профілем Ібрина Другого догори. На монеті король був ще без бороди…
- Перепрошую, - сказав я ще раз і поклав монету на конторку.
Корчмар притискав долоню до лоба.
Я переступив з ноги на ногу, роздумуючи, чи треба ще щось сказати або зробити. Не придумав; ніяково кивнув. Розвернувся. Вийшов.
“…І ще я обіцяла розповісти тобі, як склалася доля решти дівчат із нашого пансіону. Ти знаєш, у нас дуже тісна дружба й досі… З усіма, окрім хіба Віки. Вона й за юних літ була честолюбна, її амбіції сягали так далеко, як ні одна з нас і мріяти не сміла… І що ти думаєш? Утім, усе своїм порядком.
Багато хто з нас мріяв вийти заміж за мага. Тобто, як ти розумієш, усіх розваг у нас було - сидіти на ґаночку й фантазувати, хто б за кого заміж пішов… Як шкода, що я не можу познайомити тебе з моїм Вінком! Коли ми оженились, він був просто учнем призначеного чаклуна, і незрозуміло було, витримає спробу чи ні, і який ступінь дадуть. Але я - зрозумій! - пішла за Вінка не тому, що він мав дістати магічне звання - аж ніяк! Я покохала його всім серцем - осяяло мене те саме почуття, про яке мріялося в пансіоні…
І він витримав спробу, тільки уяви, і дали йому ступінь - другий, а це для призначеного мага мало не найвищий бал! Я була надзвичайно щаслива… Утім, усе своїм порядком.
Віка… Ну й амбіційна, скажу тобі, особа! За півроку після нашого з Вінком весілля - я вже важка була - дізнаюсь, уяви, що Віка вийшла… за вродженого! Уяви, що за витівка… Усім відомо, що вроджені чаклуни поводяться із собаками куди краще, ніж із жінками. Віку попереджали наполегливо й неодноразово: подумай, що ти робиш, дурненька! Але якщо вже ґедзь напав - нічого тут не вдіяти, так і проживе все життя, ґедзем покусана…
…Так, то про що це я? А, Віка…
Як її попереджали, так і склалось. Перший рік вони прожили в мирі й злагоді, потім Віка візьми та й народи хлопчика, а хлопчик, уяви, батьківського дару й не перейняв! Не вийшло чаклуненка… Чоловік її спохмурнів, жорсткіше себе поставив, та все ще нічого… Другого року Віка візьми та й народи дівчинку! А дівчинка, знаєш, спадку чаклунського не дістає ніколи, жодна дівчинка чаклункою поки не народилась… Отут-то вроджений і показав свою натуру… Віка при ньому - однаково що твар безмовна, а то й зовсім річ. Родить йому, мов кролиха, рік у рік, і все - дівчата! П’ятеро вже назбиралось, та ще те хлоп’я старше, що спадку не перейняло, - шосте… І на кого вона стала схожа, честолюбниця наша! Очей від землі не піднімає, мостиною боїться скрипнути, а черево то пузирем надувається, то мішком пустим висне. Ось куди амбіції заводять, ось як воно йти за вроджених… Не люди вони зовсім. Не наша кістка, не наша кров. Стережись їх…”
