Вони забрались. Я ще посидів, потім підвівся, закинув мішечок на худе маленьке плече, другою рукою притиснув до грудей футляр із Карою - і так, зігнувшись під кількаразово зрослим тягарем, вийшов на вулицю.
Побачена знизу вгору, вулиця вражала. Грюкотіли по брукові величезні ноги, взуті у величезні дерев’яні черевики; десь там, у височині, пропливали понурі обличчя; давніше я їх не бачив. Давніше вони всі ховали очі, зустрівши на вулиці шляхетного пана, мага…
- Гей, малий, куди преш? Де твоя мамка?
Мене вразила фантастичність, якась необов’язковість подій. Де я? Хто я? Навіщо я йду, куди? Чого хоче від мене цей високий майстер із сивими бровами, з нерівно підстриженою рябою борідкою?
- Гей, ти, малий, іди собі, я тебе не чіпав… Іди, іди…
Він знітився? Що це, страх? Звідки, адже я всього лише подивився, просто глянув - з висоти дитячого зросту…
Кульгаючи й тягнучи ноги, я підійшов до будівлі Клубу Кари. Зупинився, змагаючись із неприємним почуттям, із хворобливою впевненістю: варто мені ввійти - і під дзиґарями в глибині зали, за маленьким столиком виявиться Ора. Сидітиме, гордовита, з очима, підведеними різнобарвною тушшю. І я піду до неї - через усю залу…
Я розвернувся і поплентався геть.
Він ступав по протилежному боці вулиці; я впізнав його не одразу. Я міг би й зовсім його не впізнати - і не диво. Він змінився.
У нашу першу зустріч він був пригнічений горем, що спіткало його. Голос він мав безбарвний, як і брови, як і вуса, а обличчя здавалося невиразною білою плямою; тепер виявилося, що вуса в нього русяві, брови темні, на щоках грає рум’янець, виявилось, що він сміється - сміється! - і ступає легко, мов танцівник, і на руку його спирається жінка - юна, гарненька, закохана. І щаслива - на всю вулицю, на весь світ.
“Три з половиною роки тому в мене викрали дочку…”
Це був він, торговець зіллям. Тільки замість чорного клубного капелюха на ньому був звичайний, елегантний, хоч і бувалий.
“Я знаю, що моя дочка загинула… Її викрадач, він же вбивця, ховається тепер за океаном… Він оточив себе охоронцями, знаючи, що до скону віку я…”
Значить, торговець зіллям знайшов-таки спосіб помститись? І, помстившись, заспокоївся?
Напевно, я ніколи цього не дізнаюсь. Тому що перейти вулицю й запитати - не зважився.
“…у віці восьми місяців він упевнено сидить і намагається звестися на ноги. У віці дванадцяти місяців він уже звичайно
