відміну від вас. Вам доводиться щосекунди думати про те, який ви маєте вигляд в очах підлеглих, і що подумає про вас король, і чи не образиться на вас дружина, і чи досить поважають вас діти. Ви щодня, щогодини маєте доводити ваше право на володіння всіма цими потрібними речами: повагою, прихильністю, страхом, який ви навіюєте обивателям, вірністю, яку ви маєте щодо трону… А не підтвердивши свого права, ви почнете втрачати, і втрата кожної маленької крихти буде така ж болюча, як і втрата всього скарбу одразу. Ви схожі на селянина, який з тонким прутиком у руках охороняє своє поле від вороняччя. Ви схожі на скнару, що трясеться над скринею з мотлохом. Ви…
Я затнувся, вражений власним красномовством.
- Як цікаво, - промовив префект, опускаючи повіки.
Мені захотілося встати й піти.
Префект ще помовчав. Коротко зітхнув:
- Ходімо.
Він ішов переді мною, все вниз і вниз, і в деяких особливо вузьких місцях йому доводилось протискатися боком. Я мляво думав, що, якби префект був магом, на одному такому плечі помістилися б у ряд три великі сови або чотири дрібні…
Ставало все холодніше. Ми спускалися в крижаний погріб під префектурою - і я розумів, навіщо ми туди йдемо, та з кожним кроком це розуміння віддалялося все далі й далі, я гнав його, я ні про що не думав, так було простіше, адже в мене є ще час - десять сходинок… дев’ять… вісім…
Хтось у чорному довго возився із замком. Я гадав, що залізні двері заскриплять нестерпно й моторошно, та вони відчинилися легко й без жодного шереху, - у господарстві в префекта всі петлі своєчасно змащувались. Назустріч нам війнуло зовсім уже зимним холодом; десь там, під темною стелею, висіло замовляння-заморозка. Навпроти входу, біля стіни, стояли в ряд чотири скрині зі сталевими віками; метал узявся інеєм, нагадуючи про санні прогулянки, про зимовий ліс, про затягнуті памороззю вікна, за якими…
- Її знайшли минулого тижня, - сухо сказав префект. - А померла вона, очевидно, багато раніше… Близько місяця тому. Її оперіщили сокирою по голові, напівмертву, пограбували й кинули в колодязь… Як у вас із нервами, Таборе?
- Прекрасно, - сказав я сухими губами. - Не гірше, ніж у вас.
Хтось у чорному обережно зняв замок. Відкинув віко скрині, кивнув мені, запрошуючи підійти - заохотливо так кивнув, ніби купець, виставляючи на огляд гідний заздрощів товар…
- Її ніхто не впізнав досі, - поморщившись, повідомив префект. - Блондинка, років приблизно тридцяти. Убивць не знайшли досі - та знайдемо, будьте спокійні, у цьому місті дуже рідко не розкривають злочини… А її довелося б ховати як невідому - якби не ви, зі Таборе…
Я слухав вихваляння, що явно звучали в його голосі, і дивився на скриню з відкинутим віком.
Зі скрині стирчала синя жіноча рука з чорними нігтями.
