- Скасовується, - сказав я вороні. - Іди.
Звільнена від моєї волі, вона заметалась під стелею, з третьої спроби вилетіла у вікно, і я одразу ж зачахнув стулку - холодно…
Холодно.
Друга я, виявляється, теж утратив. Давно. Коли ми з хлоп’ят перетворилися на юнаків - я був надступеневий маг, а він хто? Лобур сільський, дрібний барончик…
Ні, з голоду я не помру. Мій дім і город прогодують мене й забезпечать; внески до Клубу Кари більше платити не доведеться - досить, один раз “пощастило”, досить… Звичайно, поїздки до столиці, а надто проекційні подорожі тепер не з моїми грошиками, точніше, не з моїм слоїком…
З другого боку, хіба мені було погано, коли я жив сам по собі й нікуди не їздив? Навпаки - мені було краще, ніж тепер…
Тому що тепер - гірше нема куди.
Бухнуло у вхідні двері. Кого там сова принесла? Чи це вітер?
Бухнуло ще раз. Цього разу якось невпевнено, ніби за інерцією.
- Пустити, - сказав я пошепки.
Пройшовся протяг, заколихались вогники свічок, смикнулись під стелею світильники. Вище метнулось полум’я в каміні.
Він зупинився в дверях - від його промоклого плаща відчутно смерділо псятиною. Зупинився мовчки - буцім це я без попередження вломився до нього в оселю. Буцім це я мав придумувати тему для розмови…
- У мене слоїк репнув, - сказав я меланхолійно.
Іл де Ятер смикнув кадиком. Нічого не сказав.
- Ора померла, - промовив я відвертаючись. - Ора померла… Ось так.
Ятер зробив два кроки. Зупинився за спинкою мого крісла; шумно задихав:
- Що з нею… чого це?
- Не знаю, - сказав я пошепки. - Мене поряд не було.
Запах псятини заповнив кімнату від підлоги до стелі.
- То тобі грошей позичити? - уривисто спитав барон.
