Ледь переступивши поріг своєї оселі, я кинувся до підвалу, до заповітного слоїка.
Підставка для взуття спробувала була стягнути з мене чобіт - я задоволено грубо копнув її. Час дорого коштує; я повернувся додому не за тим, щоб відпочивати. Я прийшов по гроші…
Гидко вискнули незмащені петлі. У рудо-коричневій темряві скляний слоїк здався залізним, іржавим.
Плюснуло під ногами - я послизнувся й дивом утримався, щоб не впасти. Опустив очі…
На долівці маслянисто поблискувала бура калюжа. Пахло болотом - затхлим, мертвим, без єдиної жабки.
Я підняв очі на слоїк.
Тріщина не впадала в око. Можна було подумати, що це нерівна смужка на склі, - та це була тріщина. Кругла посудина репнула, як перестиглий плід; коли я, уже все розуміючи, але ще не наважуючись вірити, зняв важку кришку з вензелем Таборів - усередині банки виявилась порожнеча.
Вогка гнилизна.
Умови, несумісні з грішми.
Ніколи в мене не було сентиментальних почуттів до рідної оселі. Утім, останнім часом багато чого, що відбувалося зі мною, виявляється по-новому…
Коли запалав, зігріваючи простиглі стіни, камін, коли я сів у крісло, засвітив плавальні підстельні світильники й витягнув ноги на ослінчик - на хвилину здалося, що все гаразд. Я не вигравав Кари, я нікуди не ходив, я нікого не зустрічав; літо закінчилось, настала осінь, та й усе…
У шибу затарабанили часто й вимогливо. Я поморщився; не піднімаючись із крісла, прочинив вікно, запускаючи сирий вітер і маленьку акуратну ворону.
Очі у ворони були геть розгублені. Вона була молода - недавнє пташеня; вона ніколи не мала діла з магами, боялась принуки й не знала, що по виконанні місії її відпустять на всі чотири вітри…
Я взяв її двома руками - пір’я було мокре. Я сказав, дивлячись у розтулений дзьоб:
- Іле. Я приїхав. Радий буду ба…
І враз пригадав: трава. Коники. Маленьке сонце в Ятера за плечем, дзвін сталі, страх смерті, захисне замовляння, установлене потай від Іла…
Як я міг забути?!
Баронеса. Тіло безвільне, ніби зроблене з тіста. “Вам недоступна чарівність гри?” - “Умівши брати, умій і віддати”…
