- Альчику, - повторила Юля наполегливо, ніби від виконання її прохання залежало щось важливе. - Віднеси склянки, га?
- Що ж ти мами не слухаєшся? - не до речі втрутився дідок.
Алік похмуро глянув од вікна; Юля відвела очі. Він був схожий на батька, страшенно схожий. Тепер - особливо.
Як пояснити йому? Як те, що сталося, позначиться на його житті?
Що, коли одного разу з очей уже дорослого сина на Юлю гляне злобний гном?
І пізно буде що-небудь пояснювати. Однаково що розмовляти з чумою або благати про щось лавину.
Вона задумалася на секунду - та минула вже ціла година. За вікном вечоріє; Алік сидить, уп’явшись очима у власне відбиття, а дідок, утративши надію завести розмову, посопує собі на горішній полиці.
А друга полиця пуста.
Чудо стало чудовиськом. Час лізе, мов тісто з опари, та, на відміну від тіста, зібрати його й запхнути назад аж ніяк неможливо.
Десь на кінці нескінченного ланцюга з годин і хвилин залишилась колишня Стасова родина, його дружина, його дочка від першого шлюбу.
Стовпи. Стовбури. Дроти. Гін сутінків за вікном.
Якби повернути. Якби можна було…
Якби…
(кінець цитати)
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Цікава геральдика:
СІРІ СОВИ НА ЧЕРВОНОМУ ТЛІ
Падав дощ. Для глибокої осені явище звичайнісіньке.
Я ввалився на поштову станцію, брудний, зловісний, зарослий чорною бородою; у полірованому сталевому щиті, який прикрашав камін, на мить відбилась моторошна пика - синє око тьмяне й начебто мертве, жовте - блискуче, зле й ненаситне.
- Хазяїне! Найкращу карету!
Якась ворушня праворуч і ліворуч. Невиразне бурмотіння; вищирившись, я виріс до стелі - не розрахував, ударився головою об сволок, та так, що від болю сяйнуло в очах.
