“Один молодий маг задумав одружитись, з п’ятдесяти претенденток вибрав десять, з десяти - чотирьох, з чотирьох - двох, а вже з цієї парочки ніяк не міг вибрати. Звернувся за порадою до батька, той і порадив. Юнак звів наречених в одній кімнаті, дав їм набір золотих цяцьок (персні, браслет, намисто, брошку) і сказав: кому прикраси будуть саме враз і до лиця, того й заміж візьме. Пішов і двері за собою зачинив.
Панянки, звісно ж, пересварились між собою. Дерли одна з одної прикраси (сережок він їм не дав передбачливо, щоб мочки цілі лишились), за волосся одна одну тягали, штовхались, брикались, нарешті одна перемогла, все на себе наділа, а друга в куточок і в сльози… Кого наш герой за себе взяв? Звичайно, ту, що програла. Навіщо йому дружина-забіяка, дружина-переможниця?..”
У залі приглушено гули голоси - нібито вулик накрили великою подушкою; здається, відвідувачів було більше, ніж я сподівався. Можливо, свято або пам’ятна дата? І взагалі, який час?
Ніби відповідаючи на моє запитання, в залі заухала механічна сова. Дев’ять разів. Значить, дев’ята вечора; до префекта я прийшов, пам’ятаю, опівдні… Де ж мене носило весь цей час? Вісім із половиною годин, що вмістилися між відвідинами підвалу під префектурою і цим-от дев’ятикратним уханням?
Я відсунув оксамитову портьєру, що прикривала вхід у залу. На мене не звернули уваги - принаймні в першу секунду, - тільки чиясь сова, що дрімала на спинці стільця, розплющила круглі очі.
Панове маги відпочивали.
Панове маги пили й закусювали, пахкали люльками, і сизий дим якось уже занадто мальовничо струменів під стелею - напевно хтось спеціально забавлявся, конструюючи повітряні замки.
За маленьким столиком у глибині зали самотньо сиділа людина в чорному.
- Здоров’я вашій сові, Таборе! Коли ж ви скористаєтеся заклинанням, любий друже? Усі вже знудились в очікуванні наступного розіграшу…
Я не обернувся. Я вже йшов через усю залу - йшов, натикаючись на стільці.
- Гей, щасливчику Таборе! Ви не надто чемні сьогодні! Чи не захворіла ваша сова?
Я мигнув; здається, звичайний люльковий дим виїдав мені очі. У якусь мить здалося, що столик порожній - хто жартує зі мною?! Невже моя власна запалена уява?
Ні, людина в чорному так само попивала зі свого келеха. Людина в чорному. Жінка…
Мене дружньо схопили за рукав; не дивлячись, я вивільнився.
Відстрибнув з моєї дороги хлопчик-слуга.
Я вже біг. Збиті мною стільці неквапно падали - по-бальному крутились на одній ніжці, збираючись повалитися з якомога більшим грюкотом; навіть збита зі столу склянка ще не долетіла до паркету - линула, мальовничо розпліскуючи червону рідину на скатерть, на підлогу, на чиїсь черевики…
