Жінка нарешті подивилась на мене.
О жах! Цілу мить мені здавалося, що та піднялася зі скрині, якимось чином вибралася з підвалу й прийшла до клубу, щоб мене розіграти…
Карі очі, налякані й радісні водночас. Повіки, підфарбовані різними фарбами - коричневою й золотистою.
- Оро?!
- Хорте, - вона щасливо й докірливо всміхалася. - Ну що ж ви… спершу змушуєте мене чекати й хвилюватися сова знає скільки, потім вдираєтеся, ніби божевільний, таж на нас усі дивляться, ви тільки озирніться!
Поза моєю спиною падали грюкаючи збиті на бігу стільці.
- Оро…
- Та що з вами? - вона перестала всміхатись.
- Оро Шанталіє… це ви?
Вона знизала плечима - уже з роздратуванням:
- Заради сови, Хорте… ви поставили мене в ніякове становище.
Мене торкнули за плече; я обернувся. Пан голова дивився збентежено, на плечі в нього тупцялася сова, за спину ховався хлопчик-слуга.
- Пане зі Таборе, який я втішений вас бачити…
- Перепрошую, - сказав я дерев’яно. - Перепрошую тих добродіїв, яких я випадково… готовий відшкодувати…
- Та що ви, - голова похитав головою. - Любий Хорте, людина, що довго володіє Карою, стає часом геть нестерпною в спілкуванні, усі ми це знаємо… Я підійшов спитати, чи не потребуєте ви допомоги клубу?
- Спасибі, - прошепотів я.
Вся зала дивилася на мене. Сильні й слабкі, знайомі, незнайомі, ледве знайомі, напівзнайомі…
Я кашлянув:
- Панове… Перепрошую. Перепрошую всіх, кого образив…
Сидячи поруч, Ора дивилася на мене знизу вгору. Без усмішки.
Я взяв її за руку і, не озираючись і не слухаючи реплік, повів до виходу.
Вона майже не пручалася.
