Її рука була в моїй руці.
Тепла. Жива.
Решта не мала значення.
- Де ви зупинились?
- Хорте, заради сови… Що сталось? Ви покарали Препаратора? Ні, ви не покарали, ваша Кара при вас… Значить, Голий Шпиль - не Препаратор? Чи ви не змогли відшукати його? Що сталось, не мучте мене, ви поводите себе дивно…
- Де ви зупинились?
- Другий місяць мешкаю у “Відважному ховраху”… На щось пристойніше в мене замало грошей…
Я перевів подих. Знову “Ховрах”… Знак? Випадковість?
- Куди ви мене тягнете? Ви знаєте, де “Ховрах”?
- Я сам там колись мешкав… Оро, помовчімо. До “Ховраха” - просто помовчимо, гаразд?
І ми пішли, як добропорядна пара - кавалер і дама, рука в руці й гордовита постава; я ледве стримувався, щоб не перейти на біг.
Ось знайома вулиця.
Ось фасад “Відважного ховраха”.
Ось хазяїн - упізнав мене, уклоняється. Ось ключі від номера… Ось сходи, які миє вранці лінива служниця…
Ось ми й прийшли. Номер не той, де мешкав колись я - я ж вибирав найкращий, а в Ори проблеми з грішми.
У мене, втім, теж. Слоїк репнув, вода розтеклась по долівці…
Не те.
Ора відімкнула номер - я механічно завважив, що крім замка на дверях було слабкеньке сторожове замовляння.
- Ласкаво прошу, Хорте…
Перше, що я побачив, увійшовши до кімнати, була велика пташина клітка на столі, клітка, накрита темною прозорою хусткою. Усередині клітки виднілися обриси пташки - сови, звісно ж, дуже маленької вухатої сови.
