- Оро, - сказав я ласкаво.
Вона спала.
Я дам їй ще кілька хвилин. Більше не можна - треба відправлятись, треба їхати, тепер рано смеркається, час вирушати…
На пильній полиці стояли декілька таких самих запорошених, нікому не потрібних книжок. Навіщо вони тут? Навряд чи пожильці цього номера коли-небудь мали потребу читати…
Поряд із книжками, на вільній половині полиці, стояла порцелянова лялька - з великими очима й ротом, у білій із вишивкою селянській сукенці. На пишній пелені можна було прочитати напис: “Артові Слимаку від громади городників Приріччя, процвітати вам і радіти…”
Я хмикнув. Хто такий Арт Слимак, чи процвітає, з якої речі громада городників вирішила обдарувати його порцеляновою лялькою, як лялька опинилася на готельній полиці…
Я насупився. Якась неправильність, якась темна непотрібна думка, ковзнувши по дну свідомості, примусила мою шкіру взятися сиротами.
Що трапилось? Що за слово примусило затьмаритися радість цього ранку? Погасило ейфорію?
Арт Слимак? Ніколи не чув такого імені.
Приріччя? Ніколи там не був.
Городники?
Я над силу осміхнувся. Відійшов від полиці, перетнув кімнату, не дивлячись під ноги, наступаючи на розкидані речі.
Обережно сів на край ліжка.
Погляд мій повертався до полиці, мов примагнічений. Ора спала. Тяжке відчуття не відлягало.
Процвітати вам і радіти…
Лялька.
Лялька, оце слово. Не вимовлене. Порцелянова лялька.
Я тряхнув головою. Нісенітниці якісь. До чого тут…
Солодко посопувала Ора. Під хусткою ворушилося совеня; я встав, навіщось переставив клітку на підвіконня. Пройшовся по кімнаті; відшукав серед купи речей на підлозі футляр із Карою. Витягнув глиняну потвору, подивився в її безоке, без ніякого виразу обличчя.
Передчуття перетворилося на почуття. Усвідомлення було таким важким і щільним, що навіть відкидало тінь - зловісну тінь катастрофи.
