Відповіді на всі питання були поряд, були тут; слід було простягнути руку й узяти їх. Скласти фрагменти мозаїки й розгледіти картинку в цілому; від усвідомлення того, що я можу на ній побачити, волосся заворушилося в мене на голові.
Напевно, я міг би здогадатися й раніше.
А може, й ні. Можливо, мені слід було все це пережити - Орину смерть і її повернення. І цю ніч. І все, що між нами сталось. І всі слова, які ми сказали одне одному в ті короткі моменти, коли губи наші були вільні.
І цей ранок. І це щастя. І танець одягу. Усе це, що я пережив уперше. Я, надступеневий маг, якому можна, здавалось би, все.
Уперше на віку я прилюбився до людської істоти так сильно, що утрата її була б рівнозначна для мене втраті смислу, кінцю всього життя. Мені згадався Март зі Гороф: “У мене була пасербиця. Дівчинка чотирнадцяти років, розумниця, тонка натура… геть одинока. Я прихистив її…”
Цей один, який щовесни видавав своєму дракону по незайманці, ледве стримував сльози, згадуючи свою Смерічку. Дівчинку Смерічку, яка не прожила в його замку й місяця. Без якої він - той, що зневажав усіх на світі, - відчував себе осиротілим.
“Мені підсунули ляльку… До кожного з препарованих - до кожного! - незадовго до викрадення присмоктувався близький друг, подруга, коханка…”
Присмок-ту-вав-ся… Провокуючи любов, провокуючи ніжність, дружбу - всі кращі почуття, на які жертва в буденщині й геть здатна не була. Як не мав друзів старигань-купець, як не мала подруг ювелірша, як не любив рідного сина Март зі Гороф…
Ора поворушилась. Відкинула з лоба світле волосся; сіла на ліжку. На мене майже проти волі налинула хвиля… ніжності, ось що це було за почуття. Хотілося забути все, нічому не вірити, викинути глиняного боввана, розколотити цю дурнувату порцелянову ляльку, поїхати з Орою додому, як і збирався, буде зима, буде нове життя, спокійне, щасливе, повне смислу…
Ора скинулася зі мною очима. Усміхнулась, насупилась:
- Щось знову трапилось, Хорте?
- Трапилось, - відповів я самими губами.
- Ви лякаєте мене, - сказала вона після паузи.
- Я сам переляканий, - зізнався я.
- Не кінець світу, - вона всміхнулася. - Я жива, Хорте, я не постала з могили…
Найняти карету просто в “Ховрахові”, сніданок узяти з собою, не затримуватись ні на секунду. Поїмо в дорозі…
Чекати одне одного. Довго прощатись на ґанку. Потім квапитися додому, і щоразу, знову зустрівшись, сміятися з
