побачив, що тоненька шийка, на диво, ще ціла.
- Оро?
Вона мовчала. Вона дивилася на мене з таким жахом, що мені зробилося… ніби мене спіймали на крадіжці.
- Оро, я… не хотів.
Вона мовчала.
- Оро, я… Сам не знаю. Я не зміг би… Я не хотів… Пробач…
Губи її ворухнулись.
- Що? - спитав я перелякано.
Вона не відповіла.
Перед ліжком стояв круглий столик; я змів на підлогу весь мотлох, що на нім лежав, і в центр облупленої стільниці поклав - майже кинув - глиняну Кару:
- У твоїй присутності більше не доторкнусь до нього. Ніколи. Віриш?
Її губи ворухнулися знов.
- Що?
- Одягнись…
Плутаючись у рукавах і холошах, я взявся вдягатись; перламутрові ґудзики блідо поблискували, поворозки не бажали зав’язуватись, я змагався з ними, не відчуваючи власних пальців, і думав напівздивовано, напівнажахано: невже? Невже зараз, цю ж мить, вона могла бути мертва… або вмирала… а я стояв би над нею з глиняною головою в одній руці і тулубом у другій…
Жахлива маячня. Я зацькований ідіот, ось хто я, мені тікати з цього міста, тікати разом з Орою, і ніколи більше не мати діла з Клубом Кари, і нехай передохнуть сови всіх його членів на чолі з совою пана голови…
Розправляючи комірець сорочки, я остаточно прийняв рішення:
- Оро…
Вона вже цілком опанувала собою. Більше того, її зневажливо стиснуті губи склалися в усмішку - ніби жінка стримувала сміх, ніби перед нею постало видовище безглузде й комічне, на кшталт дресированого коня в мереживних панталонах.
- Я смішний? - спитав я різко. Різкіше, ніж хотілося б за таких обставин.
Вона накинула на плечі халат. Повільно підвелась, поширюючи запах напахченого шовку; з купи моїх речей на підлозі
