підліток з величезними очима, за нею - худорлява панянка з лукавою усмішкою; я дивився, вражений достовірністю картинки. Ляльки-примари здавалися живими людьми, я майже впізнавав їх, але не міг упізнати; ляльки йшли і йшли, їх було багато, понад сотню, а останньою йшла Ора Шанталія в мініатюрі - чорна сукня, потертий чоловічий пояс, і на шиї - я здригнувся - низка переливчастих, з іскрами каменів…
Вервечка живих фігурок сховалася в лівих ворітцях - за дверима-долонею. Мана спала - не було ні жолобка, ні дзиґарів, переді мною стояла босими ногами на потертому килимі Ора Шанталія, її розведені долоні копіювали жест рибалки, що хвалиться розмірами невпійманої рибини.
Вона опустила руки. Спокійно, навіть весело подивилась мені в очі.
Під вікном цюкала сокира. Неначе споруджували ешафот - рано-вранці, у дворі третьосортного готелю…
Моя глиняна потвора лежала на столі, оточена кольоровими іскрами. Недоречна, груба, з безпомічною тонкою шийкою.
- Ти маг третього ступеня, - сказав я глухо. - Третій ступінь, і ніяких личин, я не бачу личини! Тобі зі мною не впора…
Ора провела рукою над столом; хмара магічної сили розпухла, мов тісто в діжці, і піднялася над каменями, ніби заграва світла піднімається над великим містом.
Я мимоволі зробив крок назад.
- Дивіться, Хорте… Ось цей смарагд… ні, не цей, а от він… це звичайнісінька впевненість у собі, зате оцей димчастий опал… це така складна річ, як усвідомлення трагічності світу. Ні, не песимізм; колишній власник цього камінчика був життєрадісним товстуном… Мірошником, якщо я нічого не плутаю. Пам’ятаєте мірошника, Хорте? Чи камінчик продала вам його дружина?
Я мовчав. Усе ще не міг повірити.
- А от яшма… Ваша яшма, точніше, та, що ви зняли зі старого барона. Добре, що ви не могли бачити старого зсередини - ви вжахнулися б, Хорте, старий був збудований водночас просто й потворно. Уявіть іржаві шестерні, змащені риб’ячим клеєм… ні, не так, вам не уявити. Коли зі старого витягнули… назвімо це для простоти впертістю… упертістю пилюки, що в’їдається в дерево. Упертістю вогню, що пожирає будинок… Цікаво було подивитися, як старий зміниться і як стане жити. Але на жаль - результат виявився занадто однозначним… Обережно, Хорте. Стій, де стоїш. Мені не подобається розмовляти з тобою, коли в руках у тебе це опудало; я не певна, що в нас узагалі повелася б розмова…
- Ти хто? - спитав я глухо.
- Ти здогадався, - Ора опустила довгі вії. - Я - це я, це мене ти шукав весь час, це мене ти задумав покарати… навіть не з’ясувавши ступінь моєї провини, між іншим.
- У тебе третій ступінь! - гаркнув я. - Ти призначена магиня, неспроможна навіть захистити себе… Це не смішно, Оро!
Вона покривилася:
