Я кохав ляльку! Ганчір’яну ляльку на чиїхось пальцях, на товстих волохатих пальцях надступеневого мага…
Я! Кохав!
Та, що стояла переді мною, замовкла, дивлячись мені в обличчя. Я й сам відчував, як мертвіють щоки. Як ліхтарем розгоряється жовте око.
- Я вб’ю тебе, магу. Виходь! Покажись, ти, мерзотнику! Покажи своє обличчя, обличчя чоловіка! Я однаково доберуся до тебе, з Карою чи без Кари - ти, виродку! Брудний черв’як, породження смітника, не тремти, покажи своє справжнє обличчя!
Біла лялька мовчала. Дивилася зовсім по-людськи.
- Ти боїшся зустрітися зі мною, як чоловік із чоловіком? Ти надаєш перевагу спідницям, збоченцю?
- Я жінка, Хорте, - тихо сказали її губи, у першу мить я навіть не почув.
- Гнійний пухир, гнойова тварюка, - викрикував я в нестямі. - Жирний євнух… Що?!
- Я жінка, - сказала та, що називалась Орою. - Я жінка. Призначена магиня.
- Брешеш.
Хмара чужої волі над камінчиками - її волі - піднялась вище і набула червонявого відтінку. Глиняна потвора в центрі її здавалася чорною.
- Не брешу. Просто мені багато років, дуже багато. З досвідом навіть призначені маги накопичують силу, ти це знаєш…
- Брешеш, - повторив я вперто. - Покажи своє справжнє обличчя!
Її губи склалися в сумний усміх:
- Ні, Хорте… Ні, пробач. Це видовище не для тебе. Я маю кепський вигляд, насправді я маю просто жахливий вигляд. Я багато віків поспіль… осягаю мистецтво, що далося тобі правом народження. Так, так. У мене був час, щоб удосконалюватись… і я не гаяла часу даремно. Я переважаю тебе в магії, хоч як це й сумно… та я дуже стара.
- Брешеш, - сказав я втретє.
Вона похитала головою:
- На жаль, ні… Візьми себе в руки, Хорте. Нам треба поговорити.
- Спершу віддай те, що належить мені за правом.
- Моє життя теж належить мені за правом. Але не сумніваюся, що, караючи мене, ти відчуєш задоволення куди більше,
