- Навряд чи, - вона знизала плечима. - Спраглі до життя люди вмирають, як і решта. Найжиттєлюбніші - вмирають… Ось цей білий камінчик - співчуття з нахилом у сентиментальність. От снобізм… Адже ви розумієте, Хорте, що коли я даю назви цим… властивостям, я спрощую їх, зводжу до звичної схеми. Ви правда розумієте?
Вона не дивилася на мене; вона задумалася, перебираючи камінчики, щось згадуючи, переживаючи заново. Та частина мене, що сиділа в засідці, приготувалась до раптового кидка…
- А може, ви самі щось мені розповісте, Хорте? - вона раптом втупилася просто мені в очі, подалася вперед, налягла м’якими грудьми на край столу; самоцвіти, що вкривали глиняну фігурку, наче квіти могилу, загрозливо налились її волею. - Ви не бачите людей так, як бачу їх я… Але певної спостережливості за вами не можна не взнати. Кого ви хотіли б вивчити ближче?
- Ондра Голий Шпиль, - сказав я помовчавши. - Якщо вирізати його кротяче минуле…
- Минуле не можна вирізати, - вона осміхнулась. - Це зовсім інша операція. Але я не стала би братися за Ондру Голого Шпиля зовсім з іншої причини - Ондра простий. Його страхи, його кротячі комплекси - бродити в “будинку”, - потворний дармоїд, так і напрошується на виселення… Ні, Хорте. З погляду експерименту - ти, мій друже, куди цікавіший за Ондру. Ти сам по собі неоднозначний, а діставши замовляння Кари, став надзвичайно привабливим для дослідника…
Вона знов перейшла на “ти”. Я посилив захист від магічного нападу; жінка навпроти весело розсміялась:
- Ні, не треба оборонятись, на тебе поки що ніхто не нападає. Слухай далі.
Я на мить приплющив очі. Тільки на мить; вона прочитала мій захист! Що вона ще може? Де межі її можливостей? Таке враження, що я зустрів мишу завбільшки зі слона - страшно, аж дрож проймає, але ж це миша, просто мишка, хоч і заслонила собою півнеба…
Вона говорила, а я слухав і чекав. Я не збирався здаватись; мишка, хоч і велетенська, лишається сірою мешканкою підпілля. Призначена магиня, скільки завгодно могутня й стара, не діждеться капітуляції від Хорта зі Табора. Мене зачаровувала її розповідь - і лякали натяки; вона бачить у мені об’єкт для препарації! Сово-сово, мені б тільки дотягтися до Кари…
- …За допомогою цих каменів я відстежувала долі пацієнтів. І знаєш, Хорте… Утрата якихось паскудних, на мою думку, властивостей оберталась для цих людей мало не трагедією. Самогубства, божевілля, нещасні випадки… А от якщо витягнути з людини почуття гармонії, або віру в краще, наприклад, або любов до розведення гіацинтів… Ніхто не помітить, Хорте. Сам препарований не помітить. Гадатиме, що так і було.
Губи її щільно зімкнулись. Обличчя втратило мрійливий вираз; рука впала в розсип самоцвітів, мов коршак на зграйку курчат, видобула жовто-коричневий, із миршавим плаксивим личком, камінь:
- Ось. Одна людина… поет, переконаний був у першорядній цінності творчості. Заради неї він зраджував друзів і дружин, кидав дітей. Будував життя як хотів - мав право… Адже заради того, щоб геніальна рука закаляла сторінку, можна не зважати на кілька поламаних доль. Він справді був дуже талановитий, - вона жорстко осміхнулась. - Ви б бачили ляльку, якою я його спокусила. Стара діва, романтична, мов весняний вітер… Утім, не важливо. Ось його здібність до творчості!
І вона підкинула на долоні жовтий камінь. Поки самоцвіт летів, провертаючись, то відкриваючи плаксиве личко, то знов ховаючи його, поки Ора заворожено дивилася на нього - я кинувся.
