- Так, тут теж непогана влучність. Душа Марта зі Горофа - підземелля з мерцями, адже ви не знаєте, Хорте, історії Горофа. Він… Утім, не варто про це… Моя заготованка, Смерічка, зуміла перемогти в душі Горофа навіть любов до дракона. О, ці члени драко-клубу! Широке поле для препарації, вкрай цікава й небезпечна робота: адже вони всі майже надступеневі, а це додає, знаєте, ризику…
Я дивився в її блискучі очі. Моє хворобливе роздвоєння не минало, навпаки, посилювалося. Я захоплено наслухав Препаратора - і я ж таки вижидав, подібно до мисливця в засідці. Я слухав лже-Ору й дивувався її поглядові на світ - і я чув муляж Кари, ніби він був теплим і грів мені шкіру. Я не дивився на потвору, та щосекунди бачив її; дуже добре, що вона надає такого значення цій розповіді. Що вона так хвилюється, так хоче зрозуміліше все пояснити. Чудово.
- …Знаєш, те, що я роблю, - напевно, неможливе… Я виселяю з “будинку” непотрібних мешканців. Тобто в ідеалі я виселятиму непотрібних, а поки що мені доводиться тренуватися на тих із них, хто потрапляє під руку. Іноді я виселяю главу “сім’ї”, і на цьому лад у домі закінчується. Так було з Ятером… Розумієте?
Вона зверталася до мене поперемінно то на “ти”, то на “ви”. Сонячний промінь повільно перетинав кімнату. Глиняна потвора опинилася вже в затінку, кольорові іскри самоцвітів потьмяніли.
Ні, я не стану битися з жінкою. Поки не заженуть у тісний кут - не стану. Але Кара - інша річ. Карають незалежно від статі, а відповідно до провини. Кара належить мені, і я її добуду; між мною й столом було три повні кроки. По той бік столу сиділа одна, що назвалась Орою. Очі її палали незгірше самоцвітів, я дивився в них, слухняно киваючи.
- Ятер - це цікаво… Це захопливо. Тому що для справжньої препарації годяться тільки складні особистості, так звані “суперечливі натури”, на противагу натурам цільним. У такому нетривіальному “будинку” співіснують властивості, для спільного життя не призначені… Ось Ятер. Старе луб’я вміло кохати насправді, віддано, безоглядно, жертовно, якщо хочеш. Барон Ятер… Його внутрішній “будинок” - дещо середнє між казармою і богадільнею. І таке зворушливе, юнацьке почуття! Мені захотілося “виселити” з нього цю вражаючу впертість, цей носорогів звичай ломитися вперед крізь долі людей навколо… Те, що зосталося, виявилося нежиттєздатним. Шкода… Зате я дістала потрібний досвід, а негативний результат - теж результат… Я сотні років відпрацьовувала цю вмілість, але тільки тепер, в останні роки, дістала можливість користуватися нею. Дивися, - вона провела долонею над камінчиками. - У цьому гранаті поміщено бездоганний смак. У цьому аметисті - жадоба… А в цьому смарагді сидить ще одна жадоба, але іншого роду, складніша, якщо можна так висловитись. Якщо купець, власник аметиста, вельми заможний пан, ніколи не позичав без відсотків, купував ношений одяг і підбирав з гнойової калюжі впалу копієчку, то власник смарагда, хоч мав вельми помірні статки, влаштовував бали та бенкети, виписував найкращих музик, не пропускав жодної вродливої жінки, страждав, якщо породистий кінь належить не йому… Жив, жив, жив жадібно, навіть надсадно, щоранку прокидався з думкою, що життя вислизає, а живемо ж лише раз!
- Що з ним стало? - тихо спитав я. - Після препарації?
- На жаль, він захворів і помер. Ви купили камінь у його небоги.
- Його смерть теж на вашому сумлінні?
Вона довго мовчала.
- Не знаю, - сказала нарешті. - Він помер від запалення легенів. Якби його жадоба життя була при ньому - хіба він утратив би здатність застуджуватися?
- Можливо, вона допомогла б йому побороти хворобу…
