Заклинання сталевим тросом уп’ялося в стільницю, рвонуло стіл, перекинуло - я бачив, як розлітаються, перемигуючись чужою волею, самоцвіти. Я бачив, як летить, перевертаючись, глиняний бовван; за мить до удару об підлогу я перехопив його - в кидку.
- Звинувачується та, що стоїть переді мною…
Один із самоцвітів підвернувся мені під ногу. Я послизнувся, але, падаючи, не випустив Кару з рук.
Від удару головою об ніжку крісла потемніло в очах.
- Зви… нувачується…
- Хорте!! Стій. Послухай… Зажди! Одне слово!
Ора Шанталія - або як там її - стояла переді мною на колінах. Чорна сукня тремтіла під грудьми, навпроти серця - заворожливе видовище; тепер вона до кінчиків волосся була Ора, зовсім вона, зовсім така, жінка, яку я оплакував:
- Хорте… Якщо хочеш покарати мене… покарай за те, що я прилюбилась до тебе. Не треба було. Дослідник не має… Ти й не заслуговуєш. Я… Я не така, якою ти мене бачиш, але я жінка, і ти мені дорогий. Покарай мене за це. Це чиста правда. Ну? Карай!
По всій кімнаті перемигувалися самоцвіти. Шматочки чиїхось препарованих душ; я обережно сів. Голова боліла.
- Зроби мені останню послугу - покарай за те, що я побачила в тобі, егоїстові, щось хороше… Тепер я не маю над тобою влади. А ти маєш владу наді мною.
…Її правда в одному - вона не має наді мною влади. Я бачу Ору Шанталію, але Ори Шанталії не існує. Це лялька, цинічна наживка, на яку я клюнув, подібно до дурного карася. Хіба може карась бути закоханим у наживку?
- Зрадниця, - сказав я хрипло.
Запах звіринки. Темно-зелені лопухи. Жовті дині.
- Хорте, тобі здається, що тебе обдурили? Ти образився, тобі здається, що я посміялася з твоїх найкращих рис? Ти вперше в житті мав почуття до жінки, а воно виявилося зарані зваженим, так тобі здається? Ти помиляєшся, Хорте. Ти помиляєшся, сова мені свідок.
- Я покараю тебе, - сказав я повільно.
- Так, звичайно.
- Сядь, де сиділа, - сказав я гучніше. - Руки на коліна…
Вона сіла.
Посеред розтрощеної кімнати, поряд із перевернутим набік столом, біля незастеленого ліжка сиділа Ора Шанталія, чорна
