сукня натягнулась на круглих колінах, білі руки з пальцями без перснів лежали зверху, як у зразкової дівчинки.
Мені хотілося вдарити її. Адже вона брехала мені щойно. Лестила, підлизувалася з єдиною метою - уникнути Кари.
- Ти, - сказав я, встаючи з підлоги. - Ти гірше ніж убивця. Тобі ніколи не снився попіл безневинно спаленого старого?!
- Не криви душею, Хорте, - сказала вона тихо. - Адже тобі нікого не шкода. І старого барона Ятера не шкода теж. Тієї людини, що гралася з тобою в дитинстві, уже років десять, як нема на світі, адже старий з роками дуже змінився…
Я зрозумів, що не можу з нею сперечатись. На кожне моє слово в неї знайдеться десять, і вона стане випалювати їх так невимушено й щиро, що мені знов захочеться побачити в білій ляльці - жінку, ту саму, її.
І захочеться їй повірити.
Напевно, мій погляд змінився, тому що вона знову зблідла.
- Яке твоє справжнє ім’я? - спитав я глухо.
- Тобі ні до чого.
- Адже ти збиралася пояснити?
- Адже ти передумав мене слухати.
Я всівся на край ліжка. Подумати тільки, усього кілька годин тому я був спокійний, задоволений, мабуть, навіть щасливий…
- Скажи… Навіщо ти це робила? - спитав я, дивлячись на боввана в своїх руках.
- Що саме?
- Навіщо тобі знадобилося тельбушити людей? Що тобі до барона Ятера? До Горофа? До нещасної ювелірші, врешті?!
- Хіба ювелірша відчуває себе нещасною?
- Відповідай на питання…
Я нарешті відірвався від споглядання потворної іграшки. Підняв очі на Ору; вона більше не всміхалася. Її обличчя зробилося жорстким - незвичний вираз для знайомих рис, здається, бувши Орою Шанталією, ця жінка ніколи не дивилася так…
- Хорте… Я постараюсь тобі пояснити, але й ти маєш постаратися - зрозуміти. Люди, якими вони є, не влаштовують мене; коли в чистому й світлому домі оселяється злостива потвора… жахливий гном… коли він підкорює собі всі добрі почуття, коли геть вивертає навіть те, що здавалося непохитним… Адже це трапляється не так уже й рідко. Ти не розумієш,
