- Як мені вас називати? - спитав я після мовчанки.
- Що?
- “Ора” - лялькове, вигадане ім’я, чи не так?
- Так, - зізналась вона неохоче. І додала помовчавши: - Воістину зла доля… Сполучення двох малоймовірних подій: справжня Ора Шанталія, реальна жінка, померла, у той час як ви володіли сабаєю… Кажуть, сабая любить красиво подавати своїм господарям найефектнішу інформацію.
- То як мені вас називати?
- Орою. Та, що перед вами, вже звиклася з цим іменем.
- А як звати ту, яку я не бачу? Яка лялькар?
- Не важливо… Я розумію, Хорте, ви ображені. Заради спокою вашого підкреслю ще раз: я призначений маг, але дуже, дуже древній. Мені майже мільйон років… - Вона якось недобре осміхнулась. - Тому зазнати поразки в поєдинку зі мною - не ганьба. Запевняю вас.
Поєдинку ще не було, подумав я. Були виверти й хитрі кидки, та й то я не програв ще остаточно.
- Ви дивитесь на мене, Хорте, й думаєте: нічого, я як-небудь викручусь, я здолаю цю самовпевнену бабу… А розповісти вам, що у вас усередині?
- Кишки, - сказав я, долаючи мимовільне тремтіння. - Серце, селезінка, хвора печінка…
- У вас усередині - величезний, похмурий, обкутий залізом будинок. Багато кімнат, але всі тісні; багато мешканців, не всі ладнають один з одним… Головний у вашому будинку - суворий старигань, схожий на аптекаря. Ви й кроку не ступите без погодження з ним; він зважує на аптечних терезах усі ваші можливі вчинки… Якщо виселити з вашого “будинку” цього педантичного дідка, станеться те саме, що сталося з бідолахою Ятером. Не блідніть, я не збираюся так жорстоко з вами вчиняти, я не бажаю вам зла… Отже, дідок рахує й зважує, відбір його суворий і простий нараз: яку користь дасть даний учинок уявленню Хорта зі Табора про власну особу? Чи досить підживить самолюбство? Чи допоможе утвердитись? Адже ви ні разу в житті не зробили нічого безкорисливого для себе. Навіть дивно, як вам це вдалося…
- Брехня, - сказав я після паузи. - Та хоча б… Це така маячня, яку й спростовувати принизливо! Це…
І згадав грабіжників, від яких ця страхітлива пані відбивалася слабенькими ручними блискавками. Значить, то була пастка, мене заманили в рятівники, щоб зійтись якнайближче.
- Так, Хорте. Але невже ви думаєте, що там, у підворітті, каляли руки заради мене? Ні, ви діяли заради власного уявлення про шляхетність… Тим більше що ризику не було жодного. Четверо дурних грабіжників проти надступеневого мага - смішно… А руки й вимити можна, правда ж?
Я зрозумів, що ображений.
Власне, чи не однаково мені, про що базікає білява лялька, керована стародавнім чудовиськом? Потворним, між іншим, настільки, що навіть соромиться показатись… Чи не однаково, якої вона думки про мою особу?
