І все-таки я відчував себе діткнутим, і свідомість цього була такою гіркою, що сили мої подвоїлись.
- Ви пустилися в це розслідування, ви влипли в історію з камінчиками зовсім не тому, що вам шкода було старого Ятера, - продовжувала лже-Ора. - І зовсім не тому, що відчували обов’язок перед його сином. Вами керувало честолюбство: закортіло покарати мага, і мага великого, а якщо пощастить - видатного… Радійте, Хорте. Вам пощастило.
Я скреготів зубами; замовляння-параліч було вже наполовину нейтралізоване моїми зусиллями. Ще трохи - і я вирвуся…
Глиняний бовван лежав на столі перед жінкою, котра сиділа на стільці. Між двох її долонь.
- …Цікаво було спостерігати, що відбувалось у вашому “будинку” після нежданого виграшу. Роль вершителя доль припала до вподоби всім вашим “пожильцям”… особливо аптекареві. Внутрішнє дзеркало, у яке ви й без того видивлялись безперестанку, відбило тепер картину таку втішну й таку дорогу вашому серцю, що, навіть коячи відверто ниці вчинки, ви не переставали відчувати себе героєм… Ні, я, мабуть, зробила дурість, запропонувавши вам як подарунок уміння кохати. Воно вам справді ні до чого.
Заклинання-параліч усе ще тримало. Сіпатися в такій ситуації - марно й принизливо.
- З усім тим, Хорте, хоч би що ви думали тепер про мене… Я не брехала вам, коли казала, що ви мені любі. Адже я не стала б возитися з самозакоханим павичем, якби натура цієї пташечки не залишала можливості для маневру. У всіх уроджених магів різні очі, але у вас вони настільки різні, Хорте… Я одразу звернула увагу на цю особливість. І не помилилась - у вашому “будинку” справді співіснують різні, дуже різні пожильці…
Я мовчав.
- Якби не замовляння Кари, - продовжувала вона роздумливо. - Якби… Хорте, послухайте, коли я побачила вас уперше, мені здалося, що ви схожі на одну людину, яку я знала давніше. Потім я зрозуміла, що помилилась. Ви зовсім на неї не схожі. Ви пихатий себелюбець… Ви навіть кімнатою мені не поступились, у тому поганому готелі, у Дриколі, пам’ятаєте?!
Я облизнув губи.
- Мовчіть… Знаєте, було чудово, коли я побачила вас тхором. Хижий, не дуже красивий звір… та щось у вас було. Дещо дуже щире, дуже мужнє. Той самий пожилець, що мешкає в найдальшій комірці вашого “будинку”, той самий, з яким я все хотіла зустрітися лицем до лиця… Який під дією Кари забивався все далі в куток. Який, можливо, задихнеться там і помре назавжди… Знаєте, Хорте, мені б дуже хотілось вас скоригувати. Подумаймо разом, що можна зробити… Чи є в нас у колекції здатність співчувати? Чи хоча б уміння сумніватись?
- Ви вважаєте, що людину можна ощасливити силоміць? - спитав я крізь зуби.
- Я зовсім не збираюся нікого ощасливлювати… поки що. Але явна шкода, якої я завдала, приміром, тому самому Ятеру, тисячократно окупиться. Потім. Коли я навчусь вибудовувати чужі душі згідно з законами гармонії.
- Закони гармонії! - я скрикнув. - Закони гармонії! Верх лицемірства й жорстокості… Так, я самозакоханий бовдур! Так, старий Ятер знущався з власних родичів! Так, Март зі Гороф щовесни видавав драконові по юній незайманці… Але ж ти, ти примудрилася розбудити добрі почуття навіть у Горофі! Навіть у Ятері! Навіть я… так, я кохав Ору Шанталію! Я кохав ляльку, яку ти знущаючись мені підсунула… стара! Чудовисько! Ти виманювала найкраще, найтепліше, що в нас було, щоб
