обплювати й утопити у відхіднику! За твої сотні років у тебе не тільки обличчя згнило - серце теж відмерло за непотрібністю… Я вб’ю тебе! Я тебе покараю - тепер знаю напевно, за що!
Вона мовчала.
Заворушилося совеня під темною хустиною - я зовсім забув про нього; клітка й досі стояла на підвіконні, а під вікном хтось стукав молотком, стукав, мугикаючи соромітну пісеньку, начебто гучна сварка двох магів нітрохи його не хвилювала…
За секунду я зрозумів, що Ора - чи як там її - справді зачаклувала кімнату від сторонніх вух.
Усе передбачила.
Я зрозумів, що втомився. Що від замовляння-паралічу залишилося трохи менше як половина, та сили мої - як магічні, так і тілесні - доходять до краю.
- Проклинаю тебе, - сказав я пошепки. - Хай здохне твоя…
І замовк. Покосився на клітку з совеням.
- Бач, Хорте… Колись давно я присяглася, що навчуся виправляти душі. Як лікар, перш ніж утамувати чиїсь страждання, має спочатку… ну, ти розумієш.
- Лікар тренується на трупах.
- Так… Але коли маєш діло з людською сутністю - трупи не годяться.
- А чому ти присяглася? - спитав я похмуро. - Хто тебе смикав за язика? Чи непомірна цікавість? Девіз жорстоких дітей - “А що в жабки всередині?”
Вона мовчала. Незручно вивернувшись на ліжку, я дивився в її обличчя - жорстке, разом постаріле, понуре, але не зле.
- Була одна історія, Хорте… Утім, не важливо… Найгірші людські властивості часом живуть в одному “будинку” поряд з найкращими, найдобрішими почуттями. Любляча людина завжди виявляється найвитонченішим катом. Любляча - і люблена… Тобі зрозуміло?
- Ні, - сказав я чесно.
- То й нехай, - вона зітхнула. - Хорте, якби ти знав, як я втомилась. Як тяжко…
Вона не договорила, тому що в цю мить я ривком, ніби ветху ковдру, скинув із себе залишки паралічу.
Удар!
Важкий бронзовий світильник зірвався зі сволока й повалився на жінку.
На те місце, де вона щойно сиділа.
